Духівник самого імператора

Історія загадкового катеринославського єпископа Онисифора, похованого в Самарському монастирі під Новомосковськом «у соборной Николаевской церкви»

Як важливо в потрібний час опинитися в потрібному місці! В 1813 році польовий обер-священик Третьої Західної армії Онисим Боровик виявився останнім духівником, присутнім при кончині полководця Михайла Кутузова в Бунцлау.

Внаслідок цього Боровик став особисто відомий імператорові Олександру I. А завдяки прихильності імператора швидко пішов вгору. Врешті-решт він стане Катеринославським єпископом і буде похований у присамарській землі.

Одноліток Бонапарта

Знаєте, що ріднило нашого героя з Наполеоном? Вони народилися в один рік. Білоруський хлопчик Онисим Боровик з’явився на світ 1769 року в місті Копись Могильовської губернії в родині духовного стану.

Навчався в Могильовській духовній семінарії, що знаходилася тоді під заступництвом Георгія Кониського, архієпископа Білоруського. У семінарії він постійно був одним з кращих учнів. Особливо успішно займався Онисим грецькою, латинською, французькою та польською мовами.

Після закінчення семінарії Боровик одружився з племінницею Кониського, і ним же 9 червня 1788 року висвячений на священика. На жаль, дружина його за декілька місяців подружнього життя померла, і він у тому ж році за власним бажанням перейшов «до кафедрального собору і до семінарії настоятелем».

Чверть століття військовим священиком

У рік французької революції, 1789-го, він вступив в армійське духовенство. Довгі роки був полковим священиком Апшеронського 81-го піхотного полку. У 1792-1813 роках брав участь у походах і боях діючої армії.

У 1796 році піднесений до сану протоієрея. З 1800 року – благочинний. З 23 жовтня 1807 року – старший благочинний Дунайської армії (благочинний військового духовенства). Протоієрей Онисим Боровик виніс важкий, рідкісний подвиг на своїх плечах, прослуживши 24 роки полковим священиком, майже безперервно перебуваючи в походах.

З 1808 року протоієрей Онисим керував полковими священиками Дунайської армії. За військові подвиги під час військових кампаній з французами 1807-1815 років протоієрей Апшеронського полку Онисим був нагороджений золотим наперсним хрестом з кабінету Його Величності.

Під час Вітчизняної війни 1812 року або невдовзі після неї він був нагороджений орденом святої Анни II ступеня і йому призначили річну платню в 600 карбованців.

Духівник самого імператора

У 1813 році він – польовий обер-священик 3-ї Західної армії, останній духівник, який був присутній при кончині полководця Михайла Кутузова в Бунцлау (місто Болеславець в Польщі).

25 серпня 1813 року він пострижений в чернецтво митрополитом Московським Філаретом в Благовіщенській церкві Олександро-Невської лаври. Представлений кандидатом на першу архієрейську вакансію.

22 лютого 1814 року Онисифор хіротонізований у Казанському соборі на єпископа Вологодського і Устюжського. Онисифор користувався особливою довірою Олександра I; будучи єпархіальним архієреєм, приймав його у Вологді.

Вперше про таємничі й загадкові відносини Олександра I і архієпископа Онисифора стало відомо широкому колу людей після публікації записок І. П. Сахарова в 1873 році в журналі «Русский архив».

Вже тоді відзначено неабиякий вплив священика на імператора завдяки своїм «особливостям і дивацтвам», а також «дивовижній прозорливості». Розповідали, що «він мав якесь видіння на долонях своїх рук, що відкрило йому велику таємницю, яку, за його словами, він міг повідомити тільки государеві». Архієпископ дійсно писав Олександру I листа про це, наслідком чого став його виклик до Петербурга.

Це підтверджується офіційними даними. 1 травня 1822 року преосвященний Онисифор послав з Вологди, де в той час жив, наступний рапорт в Синод: «за височайшим його імператорської величності повелінням цього числа вирушаю я до Петербурга на невідомий час».

Пробув він у столиці до 7 червня. Як часто зустрічалися, про що говорили впродовж п’яти тижнів(!) дві різні віком і становищем людини невідомо, але найвище благовоління до архієпископа виявилося в даруванні йому дорогоцінної діамантової панагії (панагія – це невеличкий круглий образ Ісуса Христа або Божої Матері, який носиться єпископами на грудях поверх ряси і служить відмітною зовнішньою ознакою архиєрейського сану).

При від’їзді до Вологди государ вручив також Онисифору тисячу карбованців на дорожні витрати. Міністр духовних справ і народної освіти князь Голіцин повідомив міністра фінансів, що гроші ці дані Вологодському єпископу «з власних його величності сум» і тому не можуть бути віднесені на рахунок екстраординарної суми по відомству Синоду.

У Вологду преосвященний повернувся 29 червня.

Наступного 1823 року архієпископ Онисифор знову бачився з імператором Олександром, але з чиєї ініціативи відбулося ця побачення, сказати важко. 15 серпня 1823-го преосвященний писав з Вологди до Синоду: «отримавши найвищий дозвіл з’явитися до государя імператоря в губернське місто Ярославль, я цього числа вирушив туди на короткий час, «про що Святішому Правлячому Синоду до відома слухняно рапортую».

Подорож його до Ярославля тривала лише десять днів. Останнє побачення імператора з преосвященним Онисифором відбувалася у Вологді, яку государ відвідав 16-го жовтня 1824 року. Преосвященний зустрів государя в соборі.

Вислухавши короткий молебень, імператор відвідав владику в його будинку. Ця зустріч, за свідченням І. П. Сахарова, справила на государя «особливо сильне враження». Чи не вона викликала потім у Олександра I те величезне сум’яття духу, яке спонукало його втекти з палацу, метатися в пошуках спокою по всій Росії, щоб потім знайти його своєю таємничою кончиною в Таганрозі наступного 1825 року?

За словами Олега Платонова, автора книги «Терновий вінець Росії» (1995), єпископ Онисифор захоплювався модним у той час містицизмом.

Він, наприклад, виконував деякі доручення тодішнього міністра народної освіти і духовних справ, відомого містика князя Олександра Миколайовича Голіцина (1773-1844) – державного діяча, обер-прокурора Святійшого синоду.

«Христос в мені і я у Христі…»

За відгуками сучасників, які добре знали єпископа, він був надзвичайно духовною, високоблагочестивою людиною строгого подвижницького життя, вирізнявся добротою, доступністю і благодійністю.

Його добре, чуйне серце завжди шукало коштів, щоб допомогти нужденним. Він вдався навіть до того, що здав подаровані йому нагороди і отримані за них гроші поклав до банку, з тим щоб відсотки з цих грошей йшли (в призначених ним кількостях) для поранених, для вдів і сиріт, на в’язниці та інші благодійні цілі.

28 листопада 1827 року Онисифора переміщено на Катеринославську кафедру. 24 грудня 1827-го він возведений у сан архієпископа Катеринославського, Херсонського і Таврійського.

Святитель вирізнявся великою поблажливістю і батьківською лагідністю щодо підлеглих, скромністю і простотою. Іноді його дитяча простота і прямодушність викликали навіть здивування.

Слава про його благочестя поширилася по багатьох місцях. Навіть на берегах Дону він був відомий «яко особа святого життя».

Наскільки він був вимогливий в особистому житті видно з того, що, будучи архієпископом, він жив буквально серед руїн, позаяк будинок архієрейський «був такий старий, що від першого доторку при ремонті стеля в залі вся обрушилася».

Преосвященний Онисифор вирізнявся твердістю віри. Про це свідчить такий випадок. 6 січня 1828 року він здійснював водосвяття на Дніпрі при 26-градусному морозі, сильному вітрі й хуртовині.

Службовці собору забули взяти кропило, чим поставили преосвященного в складне становище. Владика проте знайшов вихід зі становища. Він умочував свою руку в мерзлу воду і кропив нею народ, показуючи тим дивовижний приклад суворості до себе й поблажливості до інших.

Наступного дня один знайомий, відвідавши його, здивувався, побачивши його бадьорим. На питання: «як Ви зважилися на такий подвиг?», – Владика відповів: «Що ж мені? Христос в мені і я у Христі».

Останнім часом свого служіння, вже будучи в Катеринославі, преосвященний хворів водянкою і під час богослужінь був неспроможний підняти ногу, щоб вступити на амвон, і входив на нього тільки за допомогою інших.

Владика передбачав день своєї кончини. Одному зі своїх знайомих він сказав, що приймає ліки до п’ятниці, а там воно буде не потрібно, і дійсно, помер він у п’ятницю, 20 квітня 1828 року. Похований в соборній Миколаївській церкві в Самарському Миколаївському Запорізькому монастирі поблизу сучасного Новомосковська. На жаль, портрета його самого не збереглося.

Микола ЧАБАН