Мандрівки в минуле

Як котовський храм святкував своє 100-річчя

Цьогоріч виповнюється 220 років, як у Котовці освячено 1796 року Преображенську церкву. Її сторічний ювілей урочисто відзначався в 1896-му.

Магдалинівському району не пощастило: в роки боротьби більшовиків з релігією тут знищено чи не всі храми. Дивом уціліли два, та й ті використовуються не за призначенням: у Бузівці в колишньому храмі розмістили склад, а в Котовці з церковної споруди зробили Будинок культури.

Першим священиком став козак

Отже, перша дерев’яна церква в Котовці в ім’я Преображення заснована 1774 року після донесення кошового отамана Петра Калнишевського митрополитові Київському і Галицькому Гавриїлу. 1775 року до будованої церкви рукопокладений був священиком козак Кисляківського куреня Війська Запорозького низового Іван Андрійович Висота. Він 18 років прожив серед церковників при Січовій церкві і через те «у битвах не бував і нікого не вбив». Наприкінці ХІХ століття в Котовській церкві від козаків лишалися срібна позолочена чаша, дерев’яний кипарисовий в срібній оправі хрест, переданий 1775 року «рабом Божим Андрієм», три євангелії та декілька богослужбових книжок.

%d0%ba%d0%be%d1%82%d1%96%d0%b2%d1%81%d1%8c%d0%ba%d0%b0-%d1%86%d0%b5%d1%80%d0%ba%d0%b2%d0%b0

Дерев’яна церква, яка існувала в Котовці від 1796 року, була збудована першим із власників Ларіоном Спиридоновичем Алексєєвим після того, як цариця Катерина ІІ скасувала Запорозьку Січ, і ця місцевість була куплена в осілого запорожця Кота, який, власне, і дав Котовці її назву.

Гарна зовні і зсередини

Дерев’яна церковця являла собою невеличку, але дуже красиву і зі смаком прибрану споруду, пофарбовану рожевою олійною фарбою з окремою невеличкою дзвіницею такого ж кольору. Хрести і бані на храмі та дзвіниці визолочені через вогонь.

Не менш витончена котовська церква була і всередині – ікони у срібних ризах, цінні лампади перед іконами. Досить багате начиння і ризниця. Так, у ризниці були опарати (убрання, «облачение») з золотого і срібного глазету (глазет – різновид парчі на шовковій основі). Особливо гарне було напрестольне вбрання – все зі срібного дорогого глазету. Церкву прикрашало чимало срібнопозолочених посудин і хрестів дуже тонкої роботи. Все це були дарунки кількох поколінь місцевих поміщиків Алексєєвих.

Ілюмінація у вигляді… каганців

Напередодні торжества до Котовки прибув єпископ Катеринославський і Таганрозький Преосвященний Симеон з почтом. Він лише за кілька місяців перед тим обійняв катеринославську кафедру. Ювілейні урочистості почалися цілонічним чуванням (рос. «всенощным бдением»), під час якого на літію і величання виходив сам архіпастир у співслужінні ключаря катеринославського кафедрального Преображенського собору протоієрея Михайла Знаменського, довголітнього настоятеля котовського храму протоієрея Порфирія Базарянинова і священика Іоанна Трофимовського. Не забули запросити на урочистість і регента Волинського архієрейського хору, уродженця Котовки ієромонаха Георгія. Помазання освяченим єлеєм здійснював сам єпископ Симеон. Співав архієрейський хор. Храм весь був залитий вогнями, весь шлях від церкви до будинку Георгія Петровича Алексєєва був заставлений палаючими каганцями (тогочасна ілюмінація). Колони біля вхідних дверей і місцеві ікони в храмі оздобили гірляндами з живої зелені. Взагалі, оздоблення та освітлення храму цілком відповідали важливості самої події.

На цілонічній службі були сам господар котовського маєтку, відомий громадський діяч і колекціонер Георгій Петрович Алексєєв з дружиною Анжель Петрівною та дочкою Ольгою, зять Алексєєва владимирський віце-губернатор князь Микола Урусов із дружиною Вірою. Прийшло чимало селян із Котовки та околишніх сіл, які зібралися помолитися, подивитися на цю рідкісну урочистість і прийняти святительське благословення.

«На обличчях – глибоке замилування»

«Відрадно було дивитися, – зазначав сучасник, з якою побожністю, з якою вірою підходив народ до помазання освяченим єлеєм. На обличчях усіх було глибоке замилування. І справді, хіба не велике щастя для простої людини бачити у своєму сільському храмі, вдалині від губернського міста, архієрейське служіння. Удостоїтися помазання єлеєм з рук архіпастиря і прийняти святительське благословення. Вище цього щастя для нього немає на землі», – писав протоієрей Знаменський.

Другого дня початок літургії призначили на восьму ранку. Рівно о восьмій прибув до храму єпископ Симеон. Його зустріли біля огорожі «зі славою». Відбулася урочиста панахида за всіма померлими, які мали той чи інший стосунок до котовського храму. Тут поминалися імена будівників і благодійників храму, священо-церковнослужителів і ктиторів за весь столітній період його існування. Одразу після панахиди розпочалася Божественна літургія, яку відправляв єп. Симеон разом зі згаданими особами. За літургією рукопокладені були: у священики випускник Могилівської семінарії Василь Леплинський, а в диякони – псаломщик і вчитель церковно-парафіяльної школи в Краснопіллі, випускник Новобузької вчительської семінарії Кирило Єфремов. Замість відповідних віршів архієрейські півчі суголосно проспівали концерт українського композитора Дмитра Бортнянського «Сей день, его же сотвори – Господь».

По завершенні літургії здійснено моління Спасителеві з хресною ходою довкола храму і з короткою літією на кожному боці його.

Обійшовши храм, хресна хода на чолі з єпископом Симеоном при співі тропаря Преображенню попрямувала на місце колишнього храму, де тоді стояла кам’яна каплиця. Тут, після короткої літії, прочитана була молитва Спасителю, а місце, де знаходився святий престіл, і сама каплиця окроплені святою водою.  Повернувшись в огорожу храму, хресна хода попрямувала до усипальниці у східній стороні церкви за вівтарем, де покоїлися предки Георгія Петровича Алексєєва.

Усипальниця Алексєєвих

Усипальниця Алексєєвих була вельми красивою та затишною – вся уставлена святими іконами та увішана лампадами, вона скоріше нагадувала каплицю. На місці вічного спочинку родичів і прадіда Георгія Алексєєва, який заснував церкву, були встановлені невеликі металеві визолочені хрести з написами. «І як хороше, світло і затишно в цій тихій пристані! – зазначав М. Знаменський. – Не схожа вона на ті звичайні усипальниці, котрі влаштовуються в підземеллях, звідки хочеться чимскоріш вийти на світ Божий». Тут здійснили коротку літію по померлих і оголосили вічну пам’ять творцеві храму і його благодійникам. Потім хресна хода повертається до храму, де здійснено було відпуст і звичайне багатоліття.

Обід на тисячу осіб

Вся відправа пройшла дуже зграйно та урочисто. Особливо сильне враження на присутніх справило голосне, виразне і побожне служіння самого архіпастиря.

Після багатоліття преосвященний Симеон у повному церковному одязі попрямував у супроводі духовенства та інших почесних гостей до церковної площі, де вже приготували обід на 1000 осіб від щедрот гостинного господаря Алексєєва. Протодиякон голосно прочитав молитву «Отче наш», а Преосвященний Симеон благословив трапезу і окропив її свяченою водою.

%d0%b2%d0%b8%d1%81%d0%be%d0%ba%d1%96-%d0%b3%d0%be%d1%81%d1%82%d1%96-%d0%b2-%d0%ba%d0%be%d1%82%d1%96%d0%b2%d1%81%d1%8c%d0%ba%d0%be%d0%bc%d1%83-%d0%bc%d0%b0%d1%94%d1%82%d0%ba%d1%83-%d0%b0%d0%bb%d0%b5

З площі владика повернувся до храму і відбув у покої Георгія Алексєєва. Там господар запропонував усім присутнім чай і обід. Першу здравицю тоді прийнято було проголошувати за царя-батюшку і його «августійший дім». «А на площі перед обідом були чутні вигуки гучного «Ура!»…

Так світло і урочисто, погожого дня святкувала котовська церква свій 100-річний ювілей.

Що сталося потім

Про все й не розкажеш. Хіба що телеграфним стилем. 1899 року, ще досить молодою, помирає молодша дочка Алексєєва Ольга. І Георгій Петрович вирішує будувати новий, третій, цього разу цегляний  храм. Освятили його в 1906-му.

А потім грянув 1917-й рік. Його ніколи не чекають. Він приходить сам – незваний і несподіваний…

Народ, який на початку царювання Миколи ІІ так побожно святкував ювілей храму, пережив тягар Першої світової і революцію, обіцянки різних партій про світле майбутнє…

2(15) березня 1918 року маєток панів Алексєєвих був остаточно пограбований і знищений ще недавно побожним народом. Перший погром стався напередодні – 19 лютого (6 березня) того ж року. Мародери розбили на друзки і розтоптали до найдрібніших шматків дорогі панські тарілки. А дрезденський фарфор разом із двома скляними буфетами просто зникли. Селяни в присутності керуючого маєтком Івана Давиденка пройшлися підвалами, розбиваючи все на череп’я. Вони розтрощили всі термометри і вази на терасі, левів, павільйони і  будиночки в садах, бельведер і місточки. Зірвали волок на більярдному столі і порубали піаніно в кімнаті покійної Ольги Алексєєвої…

Альтернативи барикадам не стало. Джина випущено з пляшки. Душа роздвоїлась між Богом і чортом. І до закриття в 1930-х церкви залишалося дві-три п’ятирічки.

Микола ЧАБАН

Tags :

Немає коментарів

Залишити коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *