• Заміс цегли на цегельно-черепичному заводі
    Заміс цегли на цегельно-черепичному заводі
    Заміс цегли на цегельно-черепичному заводі

Мандрівки в минуле

Спогади панського лісу

Приорільський слід пана Олексія Синельникова – в цеглі та історії

У Чернеччині та її околицях на Приоріллі й сьогодні ви можете знайти стару добротну цеглу з літерами «А. С.» Що ті літери означали? Звісно, ім’явласника цегельні. Стара «панська» цегла нагадує нам про приятеля Дмитра Яворницького Олексія Миколайовича Синельникова та продукцію його цегельного заводу. Таку цеглу можна зустріти і неподалік – у селі Краснопіллля.

До революції коло Чернеччини в Котовській волості Новомосковського повіту (нині Чернеччина в Магдалинівському районі) нащадок першого катеринославського губернатора мав добрий шмат землі в 1335 десятин зручної та 162 десятини незручної землі. А ось помре Олексій Синельников у 1923 році далеко від його колишніх володінь – в еміграції у Вісбадені. Могили його предків і найближчих родичів лишилися на Приоріллі…

Правнук першого губернатора

Влітку 1897 року історик і археолог Дмитро Яворницький копав кургани в одному з маєтків Олексія Синельникова – в селі Михайлівка в сучасному Апостолівському районі. В результаті було зроблено цінні для науки відкриття. З ними історик познайомив наукову громадськість на ХІ археологічному з’їзді в Києві (1899). Відкриттів могло б і не статися, якби не особиста прихильність до вченого господаря маєтку генерал-лейтенанта Олексія Миколайовича Синельникова. Хоча  влітку того року йому самому було не до розкопок – в липні раптово померла в Берліні його 28-річна дружина.

Олексій Миколайович доводився правнуком Іванові Максимовичу Синельникову (1738-1788) – одному зі сподвижників Потьомкіна. Ім’я першого Синельникова досі носить велика вузлова залізнична станція Синельникове. Після ліквідації Запорозької Січі Синельникови володіли великими землями. Ще в ХІХ столітті Феодосій Макаревський зазначав: «Прізвище Синельников у Малоросії і особливо в Запоріжжі здавна користувалося загальною пошаною і повагою: в роді Синельникова всі бачили людей постійних, чесних і добромисних, щедрих благодійників і доброчинців людства»…

За посаджену матір – сама імператриця

Олексій Миколайович Синельников народився 23 вересня 1850 року. Його батьками були генерал-майор Микола Васильович Синельников (1800-1869) і Юлія Яківна (уроджена Селецька). Як і батько, він зробив військову кар’єру та довго залишався холостяком. Аж поки його весілля з фрейліною двору Надією Іванівною Дурново (1869-1897) привернуло в столиці увагу всього царського двору. Надія Іванівна була дочкою колишнього катеринославського губернатора, а згодом міністра внутрішніх справ Івана Миколайовича Дурново. Отже, 24 лютого 1888 року в церкві Анічкова палацу відбулося весілля фрейліни двору Її Імператорської величності Н. І. Дурново з відставним генерал-майором О. М. Синельниковим. За посаджену матір була сама імператриця Марія Федорівна.

Шлюб був щасливий. Здавалося, ніщо не віщувало нещастя. Проживали Синельникови в Петербурзі. У серпні 1889 року в Синельникових народився первісток – син Іван. У січні 1891-го з’явилася на світ донька Надія, а в липні 1892-го – донька Ольга. І ось – несподівана смерть дружини. Сам Синельников так сповіщав про цю скорботну подію свого приятеля Яворницького листом з Петербурга від 30 липня 1897 року:

 «Дорогий Дмитре Івановичу!

13-го цього липня, на другий день приїзду свого в Берлін о 5 г.  20 хв. раптово померла, як кажуть, від паралічу серця, Надія Іванівна, моя дружина… Бог мені повернув дітей, яких за порадою лікаря Петерса потрібно швидше вести до Швейцарії або Тіроля, в гори для зміцнення діток, що ми з Софією Миколаївною (його сестрою – М.Ч.) і виконаємо. Зараз виїжджаємо всі туди, беремо гувернанток, дітей та їдемо прямо в Гот поблизу Женевського озера».

Тільки в двох повітах мав 12 з половиною тисяч десятин! Було з чого їздити на Женевське озеро!

Висловлюємо здогад: дружина Олексія Синельникова могла бути похована в родинній усипальниці біля Чернеччини.

Рано залишившись удівцем, Олексій Миколайович всі сили зосередив на вихованні дітей, подовгу жив за кордоном, кошти йому дозволяли. Бо після смерті дядечка Василя Васильовича він зробився дуже багатою людиною, успадкував усі родові маєтки в Київській, Харківській і Херсонській губерніях. У тому числі й Михайлове-Апостолове, де здійснював археологічні розкопки Яворницький. У березні 1898 року в Ермітажі відбулася виставка старожитностей з курганів його маєтку, а в дарунок імператорові Миколі ІІ був піднесений золотий скіфський куман.

Загалом, благодійність була в традиціях цієї сім’ї. У 1890 році висловлено благословення архієпископа (форма подяки) генерал-майору О. Синельникову за пожертву 1600 карбованців на спорудження іконостасу Миколаївської церкви села Олексіївки-Любимівки (Любимівка – відоме багатьом придніпровське село, де в радянський час були популярні дитячі табори).

Він обирався і почесним попечителем (опікуном) земської колонії душевнохворих у Катеринославі. Губернська управа 1906 року просила висловити подяку жертводавцеві Синельникову «за його видатну благодійну діяльність в колонії душевно-хворих».

Що було потім: церкву розібрали в «рік великого перелому»

– На березі річки Оріль, там де вона повертає в районі лісу, що називався колись «казенним», досі ростуть старі дерева, а колись там був старий «панський сад», – згадує 67-річний дніпропетровець Павло Петрович Пелех, уродженець села Чернеччина. – Пам’ятаю часи свого дитинства – в тому саду ще росли яблуні й груші. І коли говорили хлопцям: «Пішли до панського лісу», зрозуміло було, про що мова. Це кілометри три від Чернеччини. На місці маєтку колись знаходилася церква. Але вона була не в лісі, а на полі. При колгоспі там знаходилася городня бригада, було зрошення. У 1929 році, за розповідями батька, церкву розібрали і з дерева побудували сараї, колгоспні свинарники. Але все начиння, хрести нібито передали до Дніпропетровська єпархіальному начальству.

Мій батько Петро Іванович Пелех, 1914 року народження, розповідав, що коли розбирали храм, у підвалі виявили саркофаги. Говорив: пам’ятаю, як зараз, відкрили саркофаг, металевий, на болтах. І я ще пам’ятаю його: в колгоспному свинарнику в ньому довгий час зберігалася вода, як у резервуарі. Мав метра три заввишки, капітальний. По периметру – болти.

У саркофазі виявився прах старої жінки з роду Синельникових, позаяк це була їхня родинна усипальниця. Коли розкрили труну, небіжчиця лежала як жива, в тогочасному одязі. Але після доступу повітря останки розсипалися на порох.

Батько також говорив, що літній панський палац на Орелі також розібрали. Пам’ятаю цегляний фундамент, а цеглини мали ініціали А. С. Оскільки цегли зустрічалося чимало – народ її розібрав. Цегляний завод належав Олексію Синельникову. Батько казав, що на літо туди приїжджали багаті люди. Вабив чистий берег мальовничої Орелі. В лісі в нас балка називається П’яна: з дерев здебільшого росли в’язи, дуби, а посередині галявини знаходився горб. Чому ж люди називали це місце П’яна? Там стояла, за розповідями батька альтанка, в якій поміщики чай (і не тільки) пили, одним словом, відпочивали в лісі.

Що стосується Синельникових, додам таке. Ми школярами працювали на городній бригаді – помідори збирали. То тоді прямо на полі валялися черепи. Їх, мабуть, викинули з цих усипальниць. Врізався в пам’ять саркофаг – один чи два. Пам’ятаю канави від фундаменту будівлі. Мабуть, нині все заросло.

У 1950 році батько купив стару хату біля берега річки. То біля порога у колишнього господаря лежала загадкова плита, не мармурова, але покрита глазур’ю. Вона служила господареві для витирання ніг. На ній, щоправда, нічого не було написано.

Лівіше від панського дворища приблизно в 1966-1967 роках силами колгоспів і районних будівельних організацій весь район будував міжколгоспний піонерський табір. Це вже теж історія. Табір був дуже гарний – чотири-п’ять літніх партій щороку. Влітку табір служив оздоровленню дітей, а взимку – колгоспників. Та після розвалу Союзу табір занепав. Потім кришнаїти викупили його, відродили, корпуси відновили, квіти вирощують.

Село наше не було закріпачене, воно було вільне. Перші відомості про слободу Чернеччина Новомосковського повіту відносяться до 1696 року. Це село було власністю Нехворощанського монастиря, закритого в 1799 році.

– Я жив у селі до 1968 року, коли був призваний до армії, – продовжує  Павло Пелех. – Моя бабуся, мамина мама Дарина Антонівна Голей (ур. Темченко) працювала у пана в покоях. Навчилася там добре готувати різні страви і мама потім від неї навчилася. У бабусі зі старовини залишався від О. Синельникова подарований бронзовий свічник, три самовари – залишився один відерний, інші бабуся в 1950-х роках була змушена важкими обставинами продати.

…Генерал Олексій Синельников пережив не тільки свою дружину, але й 25-річного сина Ваню, який загинув на фронті першої світової в січні 1915-го. Батько ж помер 1923 року в еміграції. Доньки Надія і Ольга також закінчили дні свої на чужині.

Микола ЧАБАН

Немає коментарів

Залишити коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *