Мандрівки в минуле

Його прибрали свої…

Або як губилися людські історії у вирі Громадянської війни та репресій

Якось у сімдесяті роки, перебуваючи в Магдалинівському військоматі, автор цих рядків розглядав фотографії героїв громадянської війни та читав їхні біографії на великому стенді. Неважко було визначити певну закономірність: вони гинули або в період із 1917 по 1920 рік, або з 1937 по 1939-й. Саме до другої, більш численної, групи належить і наш земляк Ілля Гаркавий (1888-1937), який народився в с. Мусієнковому Новомосковського повіту (нині – Магдалинівщина). Чому ж командир дивізії, заступник командувача Ленінградським і Київським, командувач Уральським військовими округами комкор став «ворогом народу»?

Командир дивізії лишився вчителем у пам’яті односельців

Мусимо зазначити, що ім’я уславленого військовика відоме землякам. У Чернеччинському Будинку культури існував невеликий музей, діяла фотовиставка, його іменем була названа центральна вулиця села (адже тут він учителював перед Першою світовою війною). Живучи в другій половині сімдесятих років у с. Чернеччині, я чув розповідь сивого дідуся про те, як учитель Гаркавий дав йому потиличника. Розказували і про особисте життя комкора. Коли він пішов воювати, то залишив дружину, а коли через тривалий проміжок часу з’явився озброєний на селі, то дізнався: його жінка вже перебуває в цивільному шлюбі з учителем Григорієм Щербиною, його колишнім колегою. Той із переляку заховався десь у бур’янах, а Гаркавий став гукати: «Не бійся, вилазь. Я тебе не займатиму, бо й сам уже живу з іншою жінкою». Потім була дружня вечеря утрьох. Та чи так це було насправді, не ручаюся.

Не дивлячись на те, що випускник Одеського військового училища поручик Ілля Гаркавий одразу перейшов на бік червоних (член ВКП(б) з лютого 1918 року), упадають в око непорозуміння, котрі виникали в середовищі більшовиків. Коли потрібно було відступати під ударами білих і військ Української Народної Республіки, групі радянських військ у районі Одеси наказали «оборонятися до останньої можливості». Три тижні згаяли даремно, й Південна група військ, куди входила й 45-а дивізія під командуванням Гаркавого, опинилася в оточенні. Тепер уже треба було прориватися з боями, долати 600 кілометрів. На Поліссі 45-а дивізія нарешті з’єдналася з основними силами, а саме з 44-ю дивізією. За цей похід 45-у і 58-у дивізії нагородили почесними прапорами. Люди старшого покоління, напевне, пам’ятають п’ятисерійний телевізійний художній фільм «Ад’ютант його величності», де є епізод, коли червоний розвідник, котрий працює в штабі денікінців, старається не допустити, щоб білі й петлюрівці об’єдналися в боротьбі з Південною групою червоних. Фільм, до речі, відзначається певною об’єктивністю і ненав’язливістю.

Списки на арешти складали за порядковими номерами дивізій?

Цікавий збіг подій. Південна група почала свій похід 30 серпня. В цей же день недалеко від Житомира, тобто в іншому краї, за дивних обставин загинув червоний начдив Микола Щорс. Перед боєм з петлюрівцями, в тиші, бійці почули постріл із револьвера у своєму середовищі. Тіло полеглого командира було швидко відправлено аж у тил Росії, а саме в Самару, і там поховано. Лише в 1949 році, після ексгумації, виявили, що начдив загинув від револьверної кулі пострілом у потилицю з близької відстані. Відомо, що в Щорса були серйозні розбіжності з представником більшовицького центру. Ці конфлікти зобразив і Олександр Довженко у фільмі «Щорс», але про саму загибель уславленого командира Щорса не йдеться.

Приблизно в цей же час раптово помирає і його бойовий побратим командир полку Василь Боженко. Його нібито отруїли петлюрівці, але в останніх розвідка діяла кепсько, тому навряд чи це так. У кінофільмі «Щорс» є кадри про смерть Боженка, але немає епізодів, які б щось пояснили. І М Щорс, і Боженко не подобалися голові Реввійськради Троцькому, адже діяли самостійно та мали певну популярність серед бідняків. Можливо, до рішення про ліквідацію обох командирів підштовхнула телеграма Раковського на ім’я Троцького, в якій йдеться про військові частини, котрими командували Щорс і Боженко: «Таращанці, богунці, ніжинці перетворилися на справжніх бандитів, у порівнянні з якими петлюрівці є зразковими». А от про Південну групу червоних схвально відгукуються їхні супротивники-петлюрівці, відзначаючи їх високий бойовий дух, організованість і дисципліну. Цей похід, як зазначає сотник УНР О. Левицький, виконано «у дійсно мистецький спосіб». Нагадаємо, що одним із командирів походу був Гаркавий. Тому й не дивно, що в часи розбудови армії наш земляк часто займав пости начальника штабу різних військових об’єднань, адже саме штаб – це мозок і стратегія. Вельми оригінальним є ще один факт: петлюрівці з тактичних міркувань розступилися і пропустили без бою Південну групу червоних, яка виходила з оточення.

Перебуваючи на Житомирщині 1973 року, я намагався завести бесіду з колишнім вояком дивізії Щорса, проте дідусь виявився занадто мовчазним. У своїх нотатках Олександр Довженко зазначає, що йому як автору сценарію дуже важко було збирати матеріал, хоч сам перебував у роки громадянської війни на Поліссі як у стані петлюрівців, так і в стані червоних. Не давав відповіді про загибель Щорса й герой громадянської війни І. Дубовий, котрий став начальником 44-ої дивізії, нещодавно очолювану Щорсом. До речі, на цій посаді Щорс пробув тільки 7 днів.

Отож Південна група радянських військ підійшла до Житомира й Києва в середині вересня. Цілком можливо, якби вони злилася з червоними, які дислокувалися біля Києва, раніше, то не виключено, що і їхні командири потрапили б у немилість, як це сталося з Боженком і Щорсом. Склалося враження, що розправа була перенесена на 1937 рік. Спочатку арештували Гаркавого, а командир колишньої Південної групи Й. Якір заходився клопотати за товариша. Іллю Гаркавого заарештували 11 березня 1937 року «у справі Тухачевського». 1 липня його засудили та одразу ж розстріляли. У такий же спосіб знищили і Якіра.

Отже, складається певна закономірність: у кінці тридцятих років було репресовано колишніх начдивів 44-ої Дубового, 45-ої дивізій Якіра, Гаркавого, який заступив Йону Еммануїловича, а до цього був начальником штабу, начдива 46-ої дивізії, героя громадянської війни Федька… Невже каральні органи складали списки на арешти за порядковими номерами дивізій періоду 1917-20 років? А з Троцьким агенти НКВС розправилися в 1940 році. Жоден із них не був убитий тими ворогами, проти кого вони воювали зі зброєю в руках. Мимоволі пригадується слова Олександра Пушкіна, що вороги й друзі – це, можливо, одне й те ж…

Книжкові герої та ті, хто «не встиг»

Окремо скажу про колишнього колегу Іллі Гаркавого Григорія Щербину, котрий, відчувши, що починаються сталінські чистки, виїхав до Києва та оселився на вул. Руднєва, 68 недалеко від Дарницького шовкового комбінату. На шістнадцяти сотках землі він збудував міцний будинок із червоної цегли, а його сад складали рідкісні плодові дерева. Щербина з дружиною радо приймали в себе племінника Анатолія Миколайовича Чернеченка, нині жителя с. Гупалівки на Магдалинівщині, який служив там в армії. Господар любив одягати вишиванку, розпитував про рідні краї. Там, де була їхня садиба, тепер височіє багатоповерховий будинок. Можливо, це звучить парадоксально, але саме про Щербину автор статті в другій половині сімдесятих років чув найбільше теплих слів із уст старожилів.

Велику роль у популяризації одних героїв і зменшенні ролі інших відіграли твори мистецтва. Про Щорса Олександром Довженком знято талановитий фільм, прозаїком Семеном Скляренком написано трилогію «Шлях на Київ», композитором Лятошинським створено оперу «Полководець». Боженко зображений менше, бо він займав посаду рангом нижчу. А от Якір, Гаркавий, Федько, Дубовий героями фільмів і великих романів не стали. В тридцяті роки митці остерігалися возвеличувати живих воєначальників: а раптом вони виявляться «ворогами народу»? Так і трапилося. А після їхньої реабілітації в 1956 році допитливі журналісти й історики писали переважно нариси і статті. Чимало фактів про Іллю Гаркавого зібрав дослідник-аматор М. Шапран, котрий жив на Північному Кавказі, а в кінці сімдесятих років виступав на мітингу в Чернеччині. Деякі свої матеріали він публікував на шпальтах Магдалинівської районної газети, хотів випустити книгу. Про нашого земляка, як і про інших комкорів, репресованих у переддень Другої світової війни, написали Н. Черушев і Ю. Черушев.

Нині суспільство переосмислює минуле. Ідея, за яку боровся Ілля Гаркавий, виявилася утопічною, адже диктатура, котра знищує і чужих, і своїх, перспектив не має.