• Василь Степанович Земляний

Мандрівки в минуле

«Дні мої, а чим же вас згадати…»

Історія кіндратівського старожила, педагога та ветерана Василя Земляного

Василь Степанович цієї статті напевне не прочитає. А шкода. В Кіндратівці немає поштарки. За 700 гривень на місяць ніхто не хоче впрягатися в цю роботу. Тим часом 85 років тому Василь Степанович вперше переступив поріг школи. Як Юр’ївський район двічі звільняли від фашистів, так і у Василя Степановича було дві спраглі спроби стати школярем, опанувати грамоту. Тож до школи він проривався двічі – у 1931-му та в 1932-му, щоб по війні, зрештою, й самому стати педагогом.

91-річному жителеві села Кіндратівка Василю Степановичу Земляному довелося жити в різних селах району: народився в Юр’ївці, жив на хуторі Новокіндратівському, потім у Новогригорівці, з 1950-го живе в Кіндратівці. Жива історія району.

У Кіндратівці Юр’ївського району  ми попросили вказати нам найстарішого жителя. Ним виявився Василь Степанович Земляний 1924 року народження, колишній вчитель. У вікні його будинку ще з радянських часів красується табличка: «Тут живе ветеран Великої Вітчизняної війни» і зазначене його прізвище.

– Родом я юр’ївський, – розпочав він свою розповідь. –  Народився у жовтні 1924-го. Так склалося, що мати розлучилася з моїм батьком і зійшлася з одівцем, який жив тут. Тож у 1928-1932 роках я жив у Кіндратівці. Пішов до школи в 1932-му.

– Це ж голодні роки?

– Так, нежирні, дуже нежирні… Щоб вижити, люди пішки йшли на станцію Лозова. А це 25 кілометрів! Збиралися групами, по одному не ходили. Щось туди несуть, а звідти – найосновніше хлібину принести. Базар є базар. Лозова й тоді була вузловою станцією. Там багато людей збиралося, обмінювалося. Тож і мати ходила.

– А з голоду люди вмирали?

– Помирали. І багато. Голод міг і нас зачепити. Але ми в грудні 1932-го полишили Кіндратівку. В радгоспі, куди ми перебралися, давали пайок – півкілограма робітникам і 300 грамів «утриманцям». Ми збагачували раціон старою картоплею, яку вишукували на ріллі. Поки мати приготує, ми наліпимо й напечемо… Я досі чую запах тих млинців. Головою колгоспу був тоді Нечта.

Батько в мене був нерідний, але розумна людина. Звали його Митрофан Прокопович Лищенко. Спасибі йому. Мати пішла на велику сім’ю. Дітей було п’ятеро – Євдокія, Марко, Галя, Василь, Катя і я, шостий.

Він мав померти в 1932-му…

– А Ви церкву застали?

– Так, була в Кіндратівці церква дерев’яна. Коло школи, через дорогу. Я не дуже туди вчащав, а коли захворів у 1932 році, до мене прийшов літній батюшка причащати перед… відходом на той світ. Захворів я тоді тифом. Ось і покликали батюшку. Але тоді, Богу дякувати, все обійшлося.

Церкву я не запам’ятав, бо не дуже роздивлявся. А після війни вже її не було. Церкву закрили, в ній зробили комору. А у війну тут проходив фронт, і Кіндратівський храм румуни розібрали на паливо. По війні, на початку 1950-х ми, педагоги і школярі, добували з її підвалин камені у вапні для потреб школи, будівництва нових будинків.

Хто збудував церкву – не знаю. Панів тут не було. Про це не чув. А у Жемчужній був пан і водночас письменник – Стороженко. Були пани і у Воскресенівці – це якщо від Жемчужного рухатися по балці. Воскресенівки не збереглося – коли будували аміакопровод, її не стало, людей відселили. На 1983 рік села вже не існувало.

-Я цікавився історією місцевої земської школи, – продовжує  Василь Степанович. – Вона будувалася в 1905-1906 роках. Це мені розповідали старики Іван Аврамович Семенченко, 1900 року народження, і Іван Омелянович Плакида, 1902 року. Вони навчалися там грамоті. Коли ж я пішов до школи в 1931 році, в ній було чотири класи. Жили ми на хуторі Новокіндратівському, за три кілометри від села. І відтак називали Кіндратівку слободою. «Пішли на слободу», – говорили між собою. Людей було густо… Скільки – не можу сказати.

Я пішов до школи вперше в 1931-му. Мій зведений брат Василь Лищенко був на рік старший за мене. Ми з ним дружили, і коли він у 1931-му пішов до школи, то й я з ним. За компанію! Чого ж мені зоставатися вдома? Жили ми там, де нині пам’ятник воїнам у центрі села. Не наша, щоправда, хата. Наша новенька була на хуторі Новокіндратівському за три кілометри від села (нині на хуторі одна хатка зосталася). При вступі до школи дуже багато зібралося нас, школяриків, і в нас не питали метричних виписок, а просто записали до школи. Сиділи на першій парті утрьох – дві дівчини та я. А наприкінці вересня, як роздивилися, що дуже багато учнів, почали від нас вимагати принести метричні виписки. Принесли ми з Васею документи: у нього все гаразд, він 1923-го, а я народжений 14 жовтня 1924-го. Позаяк я не мав повних семи років, мені відмовили у навчанні. Я розплакався і вчителька сіла коло мене, обійняла та промовила:

-Васю, наступного року ти прийдеш до школи. Я посаджу тебе на першу парту удвох із гарною дівчинкою.

Запам’ятав я це надовго – досі пам’ятаю. Радий був, що так сказала, та однак сльози втирав. Так мені довелося залишити храм науки, а наступного року знов пішов до школи. Першу чверть провчився – був ударником навчання, займався без трійок. Старалися.

А в другу чверть захворів. Нас тоді в хаті було багато. Старша Євдокія вже вийшла заміж, а Марко з батьком поїхав до Краматорська шукати роботи. Мій прийомний батько за професією був рахівник. Мав красивий похвальний лист і на той час вважався грамотною людиною. Влаштувався сам і Марка влаштував. Але квартири не мав. Родина велика – четверо малих дітей, батьків двоє і Марко. А жити ніде. Поробив-поробив мій вітчим, а мати в селі з клунками перебивалася. А тоді написала йому: повертайся, мовляв, я сама вже не можу… Вітчим повернувся з Донбасу і знайшов роботу бухгалтера в радгоспі «Комсомолець».

Сам я не думав ніколи бути вчителем. Але доля так розпорядилася. Я був поранений у війну в обличчя та в око. І коли демобілізувався, в радгоспі «Комсомолець» жив. Під самий новий 1933-й рік, 31 грудня 1932-го ми переїхали з Кіндратівки в село Новогригорівка  в радгосп «Комсомолець». Це десять кілометрів від Юр’ївки.

Чому я запам’ятав я дату нашого переїзду? Їхали гарбою, снігу багато, мороз великий і нас повезли на так званих німецьких санях – це коли на передку кучер і пасажир. Нас чотирьох малих повкутували і увечері ми доїжджаємо до радгоспу. Вже дві перші хати показалися. Через балочку переїхали – ліворуч одна хата, друга. І в другій хаті засвітилося світло. Кучер  сказав приблизно так: «О, Іван Іванович засвітив світло – приготувався зустрічати Новий рік!»

Так я запам’ятав прихід нового 1933 року. Новогригорівка тяглася довго. Приблизно в другій хаті від кінця ми оселилися.

Життя після війни

У «Комсомольці» я прожив до 1950 року. Коли я демобілізувався в 1947-му, директор радгоспу Олександр Йосипович  викликав мене через вістового. Я прийшов в контору. Він сказав:

 – Нам такі люди потрібні, особливо молодь. Ви скільки класів скінчили?

– Дев’ять скінчив у 1941-му, перейшов у десятий клас у Юр’ївці. Мені було 16, коли почалася війна.

– На фронт Ви коли потрапили?

– В 1943-му. Коли Юр’ївщину вдруге звільнили від фашистів. Ви знаєте, що вперше звільняли у лютому 1943-го, а вдруге – у вересні.

– А де Ви воювали?

– В основному у складі Другого і Третього Українських фронтів. Починаючи від Дніпропетровської області та закінчуючи Віднем і Будейовицями в Чехії. До Австрії ми потрапили через Угорщину. Наша 46-а армія брала Будапешт. У мене щоденничок був, якого я довго зберігав, то знаю, що 16 жовтня 1944 року ми перейшли кордон Сербії з Угорщиною. В районі Сегета форсували річку Тису. Увійшли в Сегет, тиждень постояли, поки стався переворот Хорті і Салаші. Зараз, передивляючись старі архіви, чомусь свого щоденника не знаходжу.

Пам`ятник солдатам

Пам`ятник солдатам

З даїшниками у свої 90 живе в мирі

По війні я працював бухгалтером, і в мене сталося запалення очей. Я був поранений в око. То виявилася моя найбільша рана у війну. Коли залило обличчя кров’ю, я тоді дуже злякався, поки румун-лікар не надав мені першу допомогу. Він приїхав за пораненими румунськими воїнами – їхня дивізія була по сусідству. Це сталося в 1944-му в Угорщині. І коли око промили й подивилися, то мені повернули надію. Зараз у мене тридцять процентів зору. Це з’ясувалося в 1965-му, коли я купував машину. Тоді сказали, що моє ліве око бачить на 30 відсотків. Я мав тоді лише сорок років.

– Ви й зараз їздите на машині?

– Їжджу. Скільки мене не зустрічало тут ДАІ, нормально ми з ними спілкувалися. Вони колись стояли в Жемчужному. Я почуваю себе за кермом нормально. Ноги працюють і найосновніше – голова,  а от ходити мені важко. Я мав «Москвич-408», потім «Жигулі-01», які нині звуть «копійка». Коли в 1983-му померла дружина, я розрахувався з дітьми, віддав машину онукові, зостався без машини, і згодом купив нову машину – «Москвич».  Їздив у Лозову та Юр’ївку.

У січні 2015-го мені поставили на серці кардіостимулятор. З ним і живу. Серце не доробляло, а нині полегшало. Коли мене звалило, то одразу помістили на скору, в Дніпро одвезли і там у лікарні це зробили. В березні 2015 року мені мали міняти стимулятор, який поставили ще у 1985 році. А потім він спрацювався і мені мали міняти. Я відмовлявся від заміни: «Мені ж уже дев’яносто». Хоч жити хотілося, та в мене бач яка справа – рідні близької немає і гадав: досить  відмовитися, померти – і край! Та коли у мене набрякли ноги, прийшли фельдшер і працівниця собезу, я вже не міг стати, і вони мене на руках поклали у скору та мерщій одвезли до лікарні. В Дніпропетровську зробили операцію та відправили до Юр’ївки, де я добув зиму.

…У школі Василь Степанович працював до 1984 року. Викладав фізкультуру та анатомію і фізіологію людини, відколи стала восьмирічка. Останню третину життя живе на пенсії.

Довгих літ Вам, Ветеране!

Микола ЧАБАН

Tags :

Немає коментарів

Залишити коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *