Хто з’їв наше м’ясо

Нариси про перипетії місцевого м’ясного скотарства в «доіндустріальну» епоху…

Сто років тому, в 1916-му, рівно за рік до революції, духовенство Новомосковського повіту, як і всієї великої імперії, отримало до відома і виконання імператорський указ про… необхідність скорочення споживання парафіянами м’яса.

%d0%bc%d1%8f%d1%81%d0%bd%d0%be%d0%b5-2

Піст і помірність – справа державна

Це питання за указом його імператорської величності та пропозицією синодального обер-прокурора спочатку слухали у Святійшому Синоді. Справа в тому, що царський міністр землеробства Олександр Миколайович Наумов 5 лютого 1916 року звернувся до синодального обер-пркурора з листом. Міністр пояснив, що посилене споживання в останні роки армією та населенням м’яса мало плачевні наслідки. Забій худоби проводився вже не з її щорічного природного приросту, а з основного фонду.

«Таке виснаження запасів худоби, – писав міністр Наумов, – загрожує сільсько-господарському життю Росії найнесприятливішими наслідками. Зменшаться посівні площі в тих районах, де існує гнойове господарство і де польові роботи проводяться на волах, а подальше знищення молочного господарства відіб’ється вкрай згубно на харчуванні населення, особливо дітей. «З огляду на це, необхідно вжити енергійних заходів до скорочення споживання м’яса всім населенням Російської імперії».

Вислухавши лист міністра землеробства, Святійший Синод закликав духовенство звернутися до своїх парафіян зі словом пастирського умовляння. Треба, мовляв, не тільки витримувати пісні дні й пости, але й «посилити піст і утримання в дні справді важкого випробування, посланого Богом нашій батьківщині». Священикам у роки війни належало пояснювати народові: утримання від м’ясної їжі в даний час має велике державне значення, «будучи однією з умов майбутнього добробуту нашої батьківщини і сприяючи якнайшвидшому подоланню затятого ворога».

Святіший синод розіслав свій указ 8 березня 1916 року єпархіальним єпископам. А ті поспішили розіслати указ по парафіях. До речі, сам Наумов у революцію виїхав в еміграцію і благополучно дожив у США до 1950 року…

Тим часом у Новомосковському повіті відразу пригадали, як багато худоби завжди виростало на цих ситних пасовиськах.

Худобу скуповували Терещенки й Харитоненки

За статистичними даними, скажімо, в 1894 році в повіті значилася така кількість голів: рогатої худоби – 86524, коней – 38222, овець тонкорунних – 70315, овець простих – 110245. Як можна було злічити таку кількість овець?.. І порівняйте водночас ці цифри з цифрами сьогодення.

Найбільшими ярмарками худоби в Новомосковському повіті вважалися ярмарки в самому Новомосковську та в селах Перещепиному, Личковому, Петриківці, Котовці й частково в Кам’янці та Чаплинці. На цих ярмарках у продажу в тому році було близько 22000 голів рогатої худоби. З цієї кількості закуплено скотопромисловцями Григор’євим, Письменовим, Скубенком, Мітіним, Щукіним та іншими, з промисловою метою, до 8000 голів. Близько половини придбаної худоби призначалося для продажу у Варшаву, Вільно, Київ, Москву та Петербург.

Крім того, виключно в місті Новомосковську, на Спасівському ярмарку, було щороку придбано цукрозаводчиками Київського і Сумського району – Бродським, Терещенком, Харитоненком та іншими – від 800 до 1500 голів рогатої худоби для сільсько- господарських потреб. Куплена худоба вирушала гоном до найближчої залізничної станції.

120202085617

Перш ніж відправляти худобу в зазначені вище місцевості, скотопромисловці направляли її на випас. І хоча степів, і навіть цілинних, для випасу в Новомосковському повіті в 1894 році було вдосталь (особливо в Личківський, Бузівській, Жданівській, Вільнянській, Афанасівській, Голубівській, Котовській, Магдалинівській, Олександрівській та Василівській волостях), але скотопромисловці цими випасами не користувалися через їхню віддаленість від полотна залізниці. Відтак із ярмарків Новомосковського повіту вони гнали худобу на випас до Полтавської та Харківської губерній, ближче до полотна Харківсько-Миколаївської або Курсько-Харківсько-Азовської залізниць. У Новомосковському ж повіті худоби на випас бувало щороку тільки близько 1200 голів на степах, що прилягали до станції Іванівка Лозово-Севастопольської залізниці.

Тепер про овець. З існуючої в Новомосковському повіті кількості овець щороку гнали близько 12000 голів до Курської та Харківської губерень і частково до м. Катеринослава. На місці ж, незалежно від забою дрібними партіями для місцевого споживання, вбивалося щорічно на салганах: Махна в м. Новомосковську до 7000 і Рухліна в Юр’ївській волості – до 6000 овець. Отримані продукти (сало, солонина) відправлялися в північні губернії, за вирахуванням найнезначнішої кількості, що залишалася для місцевого продажу. Забуте слово «салган» означало бійню для худоби разом із салотопнею в Катеринославській, Херсонській і Таврійській губерніях.

Штрихи забійної справи

Громадських боєнь у повіті до початку ХХ століття не було. З весни 1897 року в Новомосковську існувало чотири дерев’яних сарайчики з наскрізними воротами з дерев’яною підлогою і на невисоких стояках. Сарайчики належали місцевим шести м’ясопромисловцям, і там проводився забій худоби для продовольства місцевого населення. Сарайчики ці містилися поблизу Самарчука – рукава річки Самари на правому його березі, де нижче за течією розташовувалося одне з передмість Новомосковська – Животилівка. Місцевість, де знаходилися ці сарайчики, під час рясного весняного водопілля заливалася водою. Ями для покидьків знаходилися поблизу як сараїв, так і річки. Огорожі навколо цих сараїв не було жодної.

Новомосковська міська дума звернула увагу на незадовільність убійної справи і почала проявляти турботу до врегулювання якості м’ясних продуктів. Для цього в середині жовтня 1898 року вона запросила земського дільничного ветеринарного лікаря для нагляду за забійною худобою. Мета – визначення придатності чи непридатності м’ясних продуктів. Крім того, за кошторисом міста на 1898 рік було внесено 200 карбованців на проект плану громадської міської бійні.

В Новомосковську, у згаданого місцевого купця Степана Махна був також дерев’яний салган, який у ветеринарно-санітарному та загальногігієнічному відношеннях вважався задовільним. Цей землевласник купець Махно в 1899 році клопотав перед повітовим земським зібранням про видачу йому із земських сум винагороди за надмірно представлених ховрахів з 1885 по 1899 рік. Зібрання, щоправда, ухвалило: доповідь земської управи на цю тему прийняти і в клопотанні Степану Махну відмовити.

У Новомосковську в 1897 році 19 чинбарів (шкіряників) вичинили 455 худоб’ячих і 422 кінські шкіри на суму 15378 карбованців.

Вівці присамарського повіту

З тонкорунних овець виходило щороку близько 15000 пудів брудної вовни, яка головним чином відправлялася до м. Харкова, а частина (близько третини) прямувала через станцію Нижньодніпровськ Катерининської залізниці або до м. Лодзі в Польщі з її відомими фабриками, або до Петербурга.

Простої вовни щорічно виходило близько 27000 пудів. При цьому половина залишалася в Новомосковському повіті для місцевих потреб, а половина (приблизно 14 тисяч пудів) відвозилася з повіту або до Полтави на Іллінський ярмарок, або прямо в посад Клинці Чернігівської губернії на фабрики. Туди доставлялися з Новомосковського повіту також і овчини. Кількість їх сягала 1894 року 15000 штук, себто кількість, що перевищувала можливості місцевої обробки.

Що ж стосується шкір худоби і коней, що сягали щорічно 6000 штук, то з них половина оброблялася на заводах у Новомосковську, а половина збувалася до Полтави і частково до Катеринослава та в інші міста через станцію Нижньодніпровськ.

Микола ЧАБАН

Tags :

Немає коментарів

Залишити коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *