• драгуни

Як розважалися драгуни

У присамарській землі, в селі Василівка, в ХІХ столітті був похований генерал Григотрій Ностіц – людина незвичайної долі і життєвого шляху…

Двісті років тому, у 1816 році Смоленський драгунський полк, який знаходився у Франції у складі російського окупаційного корпусу, опинився в Шато-Порсіоні – біля Реймса у Франції. Розбивши Наполеона, тут кілька років поспіль знаходився згаданий корпус. У церкві цього містечка, на правій стіні, при вході місцеві жителі прибили велику мідну визолочену дошку. На ній вказали рік, місяць і число, коли  офіцери Смоленського драгунського полку зробили орган для цієї церкви. Всього вони зібрали на це 3500 франків. Можете уявити сучасних військових, здатних на такий подвиг?..

Ось з цього і починається наша розповідь про широку драгунську натуру.

Знімати напругу – ціле мистецтво

Вічність, кажуть, складається зі звітних періодів. В один з них ми й заглянемо. У степових роздоллях Криничанського району на сучасній Дніпиропетровщині в сусідстві з Луговим, Благодатним і Затишним загубилася село Смоленка. Правла, від історичної Смоленки не зосталося і сліду, а те, що зараз називають Смоленкою, складається чи не з однієї останньої родини… Ніхто і не здогадується, звідки в неї така назва. А нагадувати вона має про хвацьких драгун Смоленського полку. Згадаймо їх і ми. Драгуни на війні 1812 року показали себе героями, кулі не кланялися. Але зрозуміли: героїзм – одна з найбільш нетривких професій. Тому в мирний час вміли знімати напругу.

Командувати Смоленським драгунським полком доручили графу Григорію Ностіцу. Він, німець, дрезденець за народженням, за кілька років перед тим перейшов на російську службу. Ділив з полком усі негаразди і подвиги похідного життя. А ляже він для вічного спочинку в нашу землю, промінявши Ельбу на тиху Самару. Помре від ран в різних війнах, довго лікувавшись на Кавказі і «на водах» в Європі. Поки не почув одного вересневого дня у Василівці шерех крил за плечима. Зрозумів, що таке смерть: це коли ти вкрай набрид своїй хворобі!

Лежачи на смертному одрі, бойовий генерал, мабуть. згадував найбезтурботніші часи. У Франції смоленці жили широко і весело. Якось в день своїх іменин граф Ностіц готувався дати бал. А квартирмейстер полку Варфоломій Круп’янський тоді жив з ним по сусідству, через річку, за мостом. Заманулося квартирмейстрові зробити графу сюрприз: поставити біля річки, на своєму боці, щит з його вензелем. І це не все: думалося прикрасити той щит різними вогнями і влаштувати ілюмінацію. Він наказав своєму вірному денщикові Горельчукові піти до теслі й замовити коло у вигляді величезного колеса, для мисок.

– І, ваше благородіє, – заперечив Горельчук, – на що воно? Чи не лучче ці гроші заховати, та як вийдете у відставку, на млин зробити колесо?..

– А точно, ти маєш рацію, не потрібно колеса! – погодився Круп’янський. І розповів Ностіцу про невдалий сюрприз. Граф покликав Горельчука і дав за слушну пораду два карбованці. Офіцери багато сміялися. А сміх, як відомо, – найкоротша відстань між двома людьми. Тут і мосту не треба.

Та, обдарувавши денщика двома карбованцями за мудру пораду, командир полку при всьому при тому цінував казенний кошт (теж щось протилежне сучасним установкам). Граф Ностіц не вважав негожим торгуватися з французькими підрядниками.

драгуни у бою

Надивившись на війні смерті в очі,  офіцери навчилися цінувати життя. Вони вміли отримувати сповна від її малих і великих радощів. Івану Ліпранді в ті роки траплялося бувати в інших полках і на схилі життя йому приємно було згадати:

«Такі відвідування були святом для того, кому вони робилися; там все йшло, як то кажуть, по-військовому: піснярі, танці драгунів і т. п. У найближчі ескадрони до штабів негайно з’являлися сурмачі й полкові командири, переважно граф Ностіц. Поверталися ж до Ретеля (французьке місто) глупої ночі, іноді на світанні: а не раз бувало, що від одного ескадрону проїжджали прямо в інші або до Ностіца, і тоді поверталися по трьох днях».

Ліпранді так сподобалося серед смоленців, що він (увага!) подав прохання про переведення з близького до царя почту до Смоленського полку. Звичайно, царська свита приниження не знесла, а Ліпранді номер не пройшов: за цей виклик його всупереч волі з почту перевели. Але не до смоленців, а в якийсь зубожілий Камчатський полк.

Командував Російським окупаційним корпусом у Франції граф Михайло Воронцов. До полковника Ностіца він ставився прихильно. Якось приїхав дивитися полк. Генерал з’явився просто – на козачому коні, з одним козаком. Обидва рази він заставав смоленців за обідом у Ностіца, всіх у партикулярних сурдутах або у фраках і просив так залишатися. Напевно, Воронцов пам’ятав: «слава – це маска, яка роз’їдає обличчя». Тому часто машкарою не користувався. Та й з Ностіцем вони були ровесники.

Командувач зміг іншим вразити смоленців. Якось у Парижі драгунам пощастило бачити феєрверк, влаштований графом Михайлом  Воронцовим.

«Я бачив феєрверк, який давав Воронцов з нагоди приїзду великих князів, багатий, сліпучий, – напише сучасник. – Тут зображена була карета, запряжена 8 кіньми, яка проїхала в повітрі; колеса крутилися, кінські ноги рухалися, в вікні виднілася дама в очіпку, яка кивала головою, вклонилась. І все це було з діамантових вогнів, вуздечки вогняні. Карета проїхала 200 сажнів, сажні на 4 від землі». Сажень – це трохи більше двох метрів.

Їхав я із Парижа…

На батьківщину з Франції смоленці їхали, певна річ, не з порожніми руками: «Ми поклали в фури, в яких раніше лежали і вже були витрачені сухарі, – шампанське, бургонське, бордо, годинник з ковпаками, батист, картини, хустки, шалі, сукна і багато різних дрібничок».

Тільки щось мені здається, що шампанське, бургонське і бордо смоленці на батьківщину так і не довезли … Адже спокуса – це духи, які вдихаєш доти, поки не захочеш мати весь флакон.

Драгуни переправилися через Рейн в Дюссельдорфі і потрапили до німецького міста Патерборн. Тут, правда, пережили невеликий шок: побачили булаву українського гетьмана, оздоблену діамантами та іншими каменями. Ех, знати б якого гетьмана! Ми б пред’явили їм ось через двісті років рахунок. Слідом за полуботківськими мільйонами. Тоді не можна було – німці були ще союзники Росії у війнах з Бонапартом. Могли і образитися.

Тим часом Смоленський драгунський полк попрямував у Галле. У цьому славному місті знаходився університет, в якому навчався свого часу граф Ностіц. Оскільки серед російських офіцерів випускників університету практично не траплялося, захотілося подивитися і на цю дивовижу.

Студенти університету вже знали про свого земляка і, коли полк прийшов, – послали до Ностіца депутацію вітати його, як товариша по навчанню. Він чемно дякував. У Галле жила мати Ностіца і сестра, портрет якої тут же попросив один хвацький драгун. Росіяни познайомилися з деякими німецькими студентами. І знову шок. Боже, які тут тільки були типи – і бородаті, і довговолосі, і з поголеними головами … Виходить, задовго до появи хіпі вони все це вже мали?

З Галле драгуни прийшли в місто Соус, де німецькі офіцери попросили полкову музику і дали росіянам бал. Після балу пруссаки умовили гостей ще залишитися. Звичайно, не заради соусів. Кожен приготував по пляшці шампанського, поставивши їх коло Ностіца так, що зробили грати і сказали: «Ваше сіятельство, ви брали французькі батареї, просимо вас з офіцерами і цю батарею перемогти».

Ностіц на це:

– Пруссаки завжди були росіянам друзями і разом боролися, тому і цю батарею з вашою допомогою розіб’ємо!

І почалася стрілянина, чи то пак ляскання пробок. Але німці шахраювали і безперестанку був новий «секурс» (допомога, підмога). А полкова музика в той час грала популярний «Полонез Огінського», відомий ще як «Прощання з батьківщиною». Цілуванню, обіймам, запевненням у вічній дружбі не було кінця. Всі насилу розійшлися лише тоді, коли розвиднілося і сурмачі заграли генерал-марш. Смоленські драгуни продовжили свій похід на схід. Добре, коли на чолі полку стоїть  німець. Так тепло приймають…

Європейські апетити

В Європі і прості солдати побачили, як можна жити по-людськи. До доброго звикаєш моментально. Почалися нарікання. Один денщик поскаржився полковникові Ностіцу, що офіцер не одягає його, що він майже голий. Ось полковий командир і послав зробити слідство. «Ну, кажуть денщикові, покажи, що ти маєш». Той показує: мундир денщицький, чоботи, сорочки, жилет, шинель тощо.

– Чого ж тобі, мерзотнику, бракує? У тебе все є.

– Як усе? А фрак де? Адже  всі у фраках ходять.

То був денщик Лаврентьєв, який не раз виводив офіцерів з рівноваги своїми витівками. Йому і за фрак дали порядну стойку. За словником Володимира Даля це забуте слово означало тілесне покарання солдата.

На денщика подивилися як на ненормального. А нормальні люди – це люди, яких ми не дуже добре знаємо…

Микола ЧАБАН.

Tags :

Немає коментарів

Залишити коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *