• наші_люди

Як головний комунальник Дніпра заснував «рослинний рай»

Розповідь про Спаський розплідник декоративних рослин стане не повною без передмови про його засновника і, взагалі, легендарну для Дніпра та селища Спаське особистість – Олександра Григоровича Баранника.

Цього листопада йому виповниться 70 років. А хто дасть?! Родом звідси, зі Спаського. Молодший син безграмотних батьків, які все життя пропрацювали в колгоспі. Мріяв, як і старший його брат, стати військовим льотчиком. Але не здійснилося – вступив і закінчив Дніпропетровський металургійний. Спеціалізувався на ремонті коксових батарей і домен. Працював практично на всіх великих металургійних заводах колишнього Союзу. Більш того, брав участь у будівництві найбільшої в світі доменної печі №9 на «Криворіжсталі». Через десяток років, уже будучи маститим фахівцем на високій посаді, з ремонтника металургійного устаткування перекваліфікувався на ремонт гірничо-шахтного обладнання. І знову життя на колесах, і знову тривалі відрядження… Але прийшов час зробитися розсудливим і приділити більше часу родині. А тут і місце «тепленьке» підвернулося – заступник управляючого «Облбитрембудтрестом», що надавав послуги населенню області.

Надто вже обличчя Ваше знайоме. Скажіть, а чи не той Ви Баранник, який заправляв житлово-комунальним господарством обласного центру на рубежі століть?

– На той час підростав син, а дочка зібралася заміж, тож потрібно було подбати про житло для майбутньої сім’ї, – згадує Олександр Григорович. – І хороші люди підказали, як на законних підставах можна отримати службову квартиру – влаштуватися на роботу в ЖЕК. Заради щастя дітей я беззастережно проміняв високу посаду заступника управляючого трестом на банальну начальника ЖЕКу в Індустріальному районі Дніпра. За кілька років мене обрали начальником об’єднання з 13 ЖЕКів.

Потім – заступником голови виконкому того ж району. За рік тодішній мер Дніпропетровська Микола Швець запропонував мені посаду керівника комунального управління міста. То був 1991 рік, звідки й розпочався черговий етап мого «веселого» комунального життя з усіма проблемами мільйонного мегаполісу: дороги, сніг, транспорт, газ, озеленення, каналізація, сміття, житло, тепло… Після шести років роботи практично без вихідних, з розпеченим навіть ночами телефоном, коли не витримували робочого графіка навіть по два приставлені до мене водії службового авто, новий мер Іван Куліченко призначив мене своїм заступником по ЖКГ. Посада, в принципі, мало чим відрізнялася від попередньої, тільки в рази престижніша й відповідальніша.

Який же зв’язок між металургом, комунальником і заснуванням розплідника декоративних рослин?

– Взагалі-то, мене водночас доволі важко назвати чолов’ягою від сохи, так само, як і асфальтовою людиною. Хоча, обидва ці поняття якоюсь мірою наявні в моїй сутності. Просто по роботі в Дніпропетровському міськвиконкомі неодноразово доводилося бувати за кордоном, куди мені подобалося їздити машиною. Не за лахами з дружиною, а вчитися, наприклад, ремонтувати дороги, робити тротуарну плитку, іншим необхідним місту речам.

Згодом почав помічати величезну різницю між умінням майстерно облаштовувати зеленими насадженням присадибні ділянки, прибудинкові території, двори, замість непроникних зборів висаджувати витончені декоративні огорожі, вирощувати казкової краси квіткові клумби, доглянуті дерева там, «у них» – і депресивною сірістю та повною відсутністю всього перерахованого, тільки-но перетинаєш наш кордон. Прикро, розумієш, за батьківщину стало!..

В будь-якому разі, для заснування підприємства, тим більше, з сільськогосподарсько-декоративним ухилом потрібні певні комерційно-юридичні передумови. І головне – вільний час…

– Після відходу на пенсію від незатребуваності й надлишку вільного часу перші пару місяців мало не на стінку ліз. Ситуацію врятував молодший Баранник – син Олександр. Після закінчення економічного факультету Дніпропетровського будівельного інституту, Саша зайнявся будівельним бізнесом – створив мале підприємство з виробництва пінопласту. Я теж вникав у нюанси сучасного бізнесу і, як потім виявилося, не дарма. Пізніше дізнаюся, що він придбав у Спаському ділянку землі з двома закинутими корівниками для будівництва підприємства з виготовлення гіперпресованої фаготної, а простіше – облицювальної цегли.

До того ж, у тих місцях залягає відмінна за якістю червона глина. Напочатку цегла пішла добре. Тим більше Саша вдало залучив до виробництва двох вчених-пенсіонерів – будівельника і теплотехніка. Використовуючи свої багатющі, але незатребувані пізнання й розрахунки, старі помітно здешевили й оптимізували як виробничий процес, так і мінімізували витрати енергії за допомогою особливої конструкції печей, які понині ефективно використовуються для опалення теплиць, побутових приміщень і нагрівання води.

На радощах ми почали розширюватися – приватизували і прикупили ще кілька ділянок там же, додали земельні паї моїх і батьків дружини. Але, як виявилося, наша цегла з часом почала втрачати первісний колір, що для облицювального матеріалу абсолютно не припустимо. В результаті ми прийняли важке, але, впевнений, єдине правильне й чесне рішення – припинити виробництво фаготної цегли до остаточного з’ясування причини зміни її забарвлення. В цій ситуації далеко не останнє слово сказала і криза 2007 року, що практично паралізувала в країні масове будівництво.

А те, що придбана земля виявилася супер-удобреною (в колгоспні часи туди десятками років звозили гній, і територія перебувала під багатометровим шаром перегною) та убогість існуючого в Україні декоративного ландшафту – зіграли визначальну роль у заснуванні розплідника. Вириті ж за задумом наших вчених поглиблення під цегляне виробництво можна було енергоефективно використовувати під теплиці. Так і зробили, тепер їхні скляні дахи розташовується на рівні поверхні землі.

Чи пам’ятаєте, які рослини були вирощені в розпліднику першими?

– Майже одночасно – я з Польщі, а син із розплідників Куп’янська, Житомира та Красноармійська – привезли кілька десятків трирічних хвойних дерев: туї, ялівці, ялинки, а також горобини, липи й берізки. Перше дерево посадили, як зараз пам’ятаю, 3-го квітня 2008 року. Цю дату ми і вважаємо днем заснування Спаського розплідника декоративних рослин.

Через насиченість ґрунту перегноєм вони росли не по днях, а по годинах. А тут ще літо спекотним видалося, тож рослини вимагали інтенсивного поливу. З водою тут проблем немає – зі свердловин качаємо – але економити треба, там все по-чесному, лічильники стоять. Впровадили краплинний полив. Витрата – від 4 літрів у нормальну погоду, до 5-6 – у спеку та посуху. Словом, процес пішов.

Якщо чесно, шкодуєте, що затіяли цю ризикову, але, безумовно, цікаву та шляхетну справу?

– Відверто скажу, зараз би за таку, чи іншу, пов’язану з сільським господарством, справу не взявся б ні за що. Дуже, дуже багато в ній ризиків, які не залежать від людини. Тому найсвіжіший приклад квітневої сніжної бурі, яка знищила частину інфраструктури розплідника на площі мінімум три тисячі квадратних метрів.

Збитки колосальні. В принципі, самі винні – після затяжної весни нас явно заколисали кілька погожих днів перед зловісною ніччю 19 квітня, коли почалася снігова завірюха. Як завжди, готуючись до весняно-літнього сезону, буквально за пару днів до того нещасливого дня ми натягнули над багатьма нашими плантаціями сонцезахисні сітки. Вони то й прийняли на себе непосильний тягар снігу з вітром. Практично всі конструкції, що їх тримають, не витримали й завалилися. З усіма наслідками… Але нічого, переживемо і все відновимо. Адже справа, якою займаємося, й дійсно, цікава та шляхетна.

Євген ЄВТУШЕНКО

Tags :

Немає коментарів

Залишити коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *