У дитинстві – вундеркінд, зараз – вчений, і завжди – розумниця

В обіцяному продовженні розповіді про унікальну родину біологів Волощенків із Василівки, представляємо молодшу дочку сімейства – молодого вченого з міжнародним науковим ступенем доктора – Оксану.

До школи пішла в п’ять років. За навчальний рік засвоювала програму двох класів. Безпрецедентно стала студенткою біофаку університету в 15 років. А в 20 років вже викладала анатомію в медичному університеті. Захистила в Німеччині докторську дисертацію, працювала в Національному аерокосмічному агентстві США (NASA), знає шість мов, побувала в 20 країнах. Зараз із чоловіком і донькою живе в Нідерландах.

Завдяки сестрі та батькам дуже рано, в три роки, навчилася читати, рахувати, вирішувати задачки. До речі, про маму, Олену Борисівну Волощенко, вчительку біології та хімії Васильківської школи наша газета писала в березні. Оксана стверджує, що вундеркіндом себе ніколи не вважала, але змалечку бачила себе тільки біологом, не практиком, а – вченим-біологом.

– Напевно, закінчила школу із золотою медаллю, хоча, і зараз не схожа на старанну відмінницю…

– Ніколи не була такою. Навпаки, мене всі лаяли за непосидючість, а мені й не було потрібно зубрити або сидіти над підручниками – завдяки успадкованій від батьків хорошій пам’яті, все схоплювала миттєво. Тому школа мені стала не цікава, і після дев’ятого класу, до жаху батьків, я, 13-річна дівчина, замислила податися вчитися до Дніпра. Від ліцею інформаційних технологій мене відмовила мама. Залишалися фізико-математичний і медичний. Незважаючи на великий конкурс, вступила до медичного ліцею, оскільки там давали хорошу базу знань з моїх улюблених біології та хімії. Навчання давалося нелегко, оскільки вимоги були божевільними, але я вдячна викладачам за дані нам знання. Наочний приклад цьому: в 10-му класі ліцею я допомагала робити семестрові та курсові з органічної хімії старшокурсників біофаку універу, де тоді займалася моя сестра.

– Чому після медичного ліцею не пішла в медакадемію?

– З 72-х випускників медліцею тільки троє відмовилися від медакадемії, я серед них. Хоча, мій ліцейський атестат гарантував 100-відсотковий вступ, навіть на бюджет. Це був усвідомлений вибір, про який анітрохи не шкодую. Проходячи практику в різних лікарнях, я жахнулася станом і безперспективністю нашої медицини…

– Все ж вибір залишився за біологією.

– Вступ до біофаку Дніпропетровського університету також став цілком усвідомленим. Хоча, мені тоді ледь виповнилося 15 років, паспорт ще не отримала. У приймальній комісії виникли проблеми, мовляв, такого у них ще не було. Попросили привезти батьків і дати письмову згоду на навчання їх неповнолітньої дочки.

У порівнянні з ліцеєм навчання в універі давалася порівняно легко. Більш того, отримувала підвищену стипендію. А щоб не тільки не брати у батьків гроші, але й купити їм обіцяні пральну та посудомийну машини, за помірну плату всьому гуртожитку писала контрольні роботи, потім влаштувалася мерчендайзером з просування відомої марки горілки в торговельних мережах…

Презентувала захист університетського диплому бакалавра на німецькій мові, в присутності провідного вченого Центру екологічних досліджень ім. Гельмгольца у Лейпцигу, що приїхав до Дніпра. Пітер, так звали німця, взяв мої контакти та пообіцяв перетягти до Німеччини для захисту міжнародного наукового ступеня доктора. По-нашому – це аспірантура і захист дисертації, але з обов’язковою умовою доброго володіння англійською. На цьому наші контакти на час перервалися.

– Твоя мама розповідала, що ти була не тільки наймолодшою студенткою в університеті, а й наймолодшим викладачем в медакадемії.

– Вакуум в роботі заповнила несподівана пропозиція з медакадемії попрацювати у них викладачем… анатомії людини. Напевно, пам’ятаючи моє непогане володіння іноземними мовами і не по-дівочому хірургічне ставлення до моргів і трупів під час ліцейської практики. Словом, у 20 років я стала наймолодшим викладачем медакадемії, до того ж читала лекції іноземним студентам.

Це тривало два роки, поки мені не запропонували захистити кандидатську дисертацію, тобто, зайнятися наукою, про що я не переставала мріяти. Але коли зіткнулася впритул, зрозуміла, що й наука в нас у такому ж корупційно-бюрократичному загоні, як і медицина. Наприклад, щоб захистити елементарну кандидатську, потрібно було витратити кругленьку суму, тоді як в Європі все з точністю до навпаки… І тут я згадала про німецького вченого Пітера та його умову досконально володіти англійською. На щастя, його колишні пропозиції залишилися в силі. На півроку я з головою поринула у вивчення мови: обклалася підручниками, день і ніч слухала аудіо-уроки, дивилася відео, найняла найдорожчого репетитора. Вперше вступний іспит здала тільки з другого разу. Зате так, що з 59 претендентів обрали тільки одну мене з темою про очищення води, сплатили переліт до Німеччини, призначили стипендію, дали житло. Тема переросла в програму Євросоюзу, над якою працювали й молоді вчені з Великобританії, Німеччини, Польщi, Швейцарії, Бельгії. Три роки наукової роботи в Німеччині завершилися захистом докторської дисертації у Бранденбурзькому технологічному університеті з темою «Мікробні перетворення азоту в штучних водоймах для очищення ґрунтових вод», яку замість півроку я написала за три тижні. За час роботи над дисертацією щомісяця отримувала 1860 євро підвищеної стипендії імені Марії Кюрі, плюс 600 євро на закордонні відрядження, заняття наукою та тренінги.

– А як завойовувала американський космос?

– Після закінчення контракту з німецьким Центром екологічних досліджень натрапила на американську програму NASA якраз для тих, хто захистив докторську дисертацію. Захистила обрану тему і мені запропонували роботу у відділi екзобіології НАСА над проектом «Перетворення азоту в мікробних матах: наслідки для мікробної еволюції на Землі та пошуку життя де-інде». За три роки роботи в НАСА взяла участь у діючому на МКС (міжнародна космічна станція) вивченні дії аквапоніки – забрудненої екскрементами акваріумних рибок води в якості поливного добрива для вирощуваних на орбітальній станції рослин.

– Три роки роботи в НАСА – це багато чи мало?

– До завершення мого контракту, який розривати не збиралися, залишалося два з половиною роки. Покинула НАСА через низку причин, але, здебільшого через нестерпний характер свого керівника. До того ж, я народила доньку, а оплачувана декретна відпустка в Штатах дуже коротка… Та й структура хваленого НАСА виявилася не такою вже, м’яко кажучи, ідеальною. Швидше, схожа на нашу академічну – суцільні пенсіонери, бюрократія, відсутність нових приладів у лабораторіях через слабке фінансування. Кажуть, всі гроші йдуть безпосередньо на космос. Мало хто повірить, але я два місяці чекала, поки мені видадуть комп’ютер. У порівнянні з Німеччиною – небо і земля.

Написати заяву про звільнення мене не зупинив навіть отриманий величезний грошовий грант на продовження нашої програми в області екзобіології. Звичайно, було до сліз шкода залишати свої напрацювання і розробки, які були опубліковані в престижних міжнародних журналах з природничих наук. Для розради мене вмовили залишитися науковим консультантом і рецензентом програми.

Трохи про чоловіка і доньок.

– Чоловіка звуть Халіль Чобан, він із Туреччини. До речі, я взяла його прізвище, оскільки воно коротше і легше для вимови на заході. Його спеціалізація – агробіологія. Познайомилися в Німеччині, де разом працювали в Центрі екологічних досліджень. Він мені здорово спочатку допоміг адаптуватися в європейській цивілізації. Батьки, а вони у нас схожі і за родом занять, сприйняли наш шлюб цілком нормально. Мої навіть їздили на весілля до Туреччини.

Халіль разом зі мною переїхав в Америку. Вимушено перевчився на програміста, та так вдало, що влаштувався працювати в знаменитій Кремнієвій долині. Більш того, коли я зібралася піти з НАСА, його запросили укласти контракт із всесвітньо відомою американською компанією «Гугл». Тому їхати з США Халіль, ну ніяк не хотів…

Де мешкаєте і чим займаєтеся зараз?

– Словом, не сподобалося мені в США, тому з задоволенням повернулися в Європу, в Нідерланди, куди мене запросив один із провідних університетів. Але, як нерідко трапляється, щось пішло не так і співпраці не вийшло. Але ми залишилися в Нідерландах, які я полюбила всім серцем і залишати не збираюся. Чоловік працює програмістом, а я поки в пошуку. Доньці Майї майже два з половиною роки, ми її вже визначили в садок, де вона успішно осягає голландську мову.

– Як спілкуєтеся в інтернаціональній родині?

– Спочатку спілкувалися виключно англійською і трохи турецькою. Зі зростанням дочки намагаюся з обома більше розмовляти українською. Для більшої переконливості по можливості готую борщ, вареники, варю узвар. Розповідаю всім про Україну, млію, коли її жаліють, а нам співчувають. Ні, тяги до Батьківщини не втратила, ось приїхали на десять днів до Василівки. Із задоволенням пару-трійку годин щодня проводжу в батьківському городі…

– Напевно, односельці заздрять, мовляв, як проста сільська дівчина з Василівки досягла всього цього?..

– Якщо хтось вважає, що мені у житті все так легко далося – глибоко помиляється. Зрозуміло, я не закінчувала ні Кембридж, ні Сорбонну. Просто мріяла з дитинства займатися наукою, була мотивація, величезне бажання і вперта працьовитість. Ніколи ні перед ким, тим більше перед односельцями, нічим не хвалюся. Хоча більшість моїх шкільних однолітків мене не розуміють і впевнені, що мені все це далося, як Попелюшці в казці. Насправді ж, науковець, який вирішив працювати за кордоном, зарплату знаходить собі сам.

Євген ЄВТУШЕНКО

Немає коментарів

Залишити коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *