Учитель хороших дітей

Любов Анатоліївна Мисник могла стати вченим-біологом, комсомольським або партійним діячем, але стала простим, але хорошим учителем біології, хімії та географії маленької школи в Євдокіївці

Родом з Магдалинівщини. Закінчувала середню школу в райцентрі. Хотіла стати лікарем – на цьому наполягав її легендарний дід, відомий у районі знахар, учасник Першої світової війни, який прожив, до речі, 103 роки. Люба не опиралася та після отримання атестату подала документи в медичний інститут, куди конкурс був майже як у загін космонавтів…

– Побоялася не вступити і переграла рішення на користь біологічного факультету Дніпропетровського держуніверситету – благо, потрібно було здавати такі ж іспити, що і в медичний, – згадує Любов Анатоліївна.

– Отримала спеціальність геоботаніка з правом викладання біології в школі. Запрошували до аспірантури, але я вибрала школу та із задоволенням влаштувалася вчителем біології та хімії в Поливанівку. За два роки мене обрали третім секретарем Магдалинівського райкому комсомолу. Знайомі жартували, мовляв, за перевиконання плану по вирощуванню в школі кроликів… Ще за два роки з чоловіком поїхала за місцем його служби, де народила першого сина. По поверненню пішла на підвищення – в райком партії. На початку 90-х знову повернулася до школи – працювала в Магдалинівській та Оленівській, поки не вибрали головою освітянської райпрофспiлки. Шість років була директором Магдалинівського Будинку культури, за цей час зробили ремонт фасаду та залу БК. Ні, дискотеки не забороняла, навпаки, всіляко заохочувала. В мене з молоддю завжди контакт налагоджений.

– На цьому ваша адміністративна робота закінчилася?

– На жаль, мене запросили до райадміністрації завідувати відділом внутрішньої політики, потім – організаційно-кадровою роботою. Звідти й пішла на пенсію. Можна сказати, що тоді-то й почалося моє справжнє життя шкільного вчителя. Так, під час мого директорства в БК мені запропонували на чотири місяці вести хімію та біологію в Євдокіївській школі. На щастя, ці чотири місяці тривали чотири роки. Я тоді настільки полюбила цю маленьку, затишну школу, що не могла без неї, тамтешніх педагогів та учнів жити. І тільки-но звільнилася від усіх своїх адміністративних обов’язків та сповна насолодилася заслуженим відпочинком, одразу ж попросилася на роботу. 10 км від Магдалинівки до Євдокіївки і назад я спочатку на одному диханні проходила пішки або проїжджала на велосипеді. Зараз вік бере своє, доводиться користуватися сімейною машиною. А це й на краще – дорогою я підбираю і підводжу до школи та назад кількох вчителів.

– Чим же вас підкупила Євдокіївська дев’ятирічка?

– Перш за все, учнями – вони тут особливі. Добрі, відкриті, чесні. В них немає фальші, хитрості, вони справжні. Тут кожна дитина, наче своя, рiдна. Особливо з бідних або неблагополучних сімей – потребують теплого, дружнього до них ставлення, та помітно його цінують, всіляко намагаючись бути старанними, краще вивчити урок тощо. Такого не зустрінеш навіть у школах райцентру, не кажучи вже про місто. Тому страшно навіть уявити, що буде з ними, якщо опорна школа забере їх з Євдокіївки…

Ми, вчителі, часом приїжджаємо до школи заради одного уроку для двох випускників-дев’ятикласників. Ми готуємося до цих уроків набагато ретельніше, ніж той же педагог для класу з 20-30 й більше учнів. Це треба розуміти начальству, яке хоче забрати в Євдокіївки школу. Знаєте, якщо таке трапиться, за пару років і села не буде – люди поїдуть, не буде кому дітей народжувати!

Євген ЄВТУШЕНКО

Немає коментарів

Залишити коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *