Тут знову стають людьми

Мало хто знає, що в селі Водяне, що на Юр’ївщині, є унікальний реабілітаційний центр-поселення, за два роки існування якого там позбулися важкої алкогольної та наркотичної залежності близько 40 осіб

Розповідає керівник поселення Павло Береснєв: «Я родом із Павлограда, після 13 років важкого наркотичного лихоліття й безуспішного медикаментозного та інших лікувань, коли я вже перебував на самому дні життя, коли щодня думав про наближення кінця і, по суті, не належав сам собі, потрапив до Дніпропетровського реабілітаційного центру «Незалежність» при християнської церкви «Нове покоління».

66_анонс_4_стр

– Мене поселили, помили, нагодували, одягли, дали чисту постіль, надали елементарну медичну допомогу. Там, де один одного називають братами й сестрами, відчув увагу, турботу і любов.

Почав молитися, став віруючим. Поступово почали налагоджуватися стосунки з батьками. Знову повернувся до Павлограда, почав служити в тамтешньому реабілітаційному центрі. Згодом мене направили вчитися до Першотравенської місіонерської школи. Почав умовляти своїх колишніх колег-наркоманів наслідувати мій приклад.

Хто прислухався, – зараз живі, навіть щасливі, а решти вже немає… Коли ж мені доводиться бувати в Павлограді, багато з тих, хто знали мене за колишнім життям, при зустрічі не перестають дивуватися, мовляв, Пашка, ми тебе давно вже поховали, а ти он яким красенем став…

Від алкогольної та наркотичної залежностей позбутися досить важко, в чому суть вашого перевиховного ефекту?

– Упевнений, що в вірі. Людина без віри в Бога внутрішньо порожня, відірвана від життя. Крім того, що ми оточуємо людину теплом і турботою, ще привчаємо до Біблії, молитов, смислового набуття світобудови. Це дієво, це працює. Знаю це по собі: одружився, в мене тут дитина народилася, словом, з’явився сенс життя.

Взагалі ж, у мене немає конкретної реабілітаційної програми – я просто надаю посильну допомогу тим людям, які заблукали. Так само, як свого часу її надали мені.

Якщо в людини є бажання вибратися з того лайна – ми їй допоможемо, якщо немає – ніхто його не неволить.

-А самі-то люди до вас просяться?

Кого запрошуємо та тих, які самі просяться, – приблизно однакова кількість. Останнім часом звертаються навіть із лікарень, медичних і соціальних центрів Павлограда.

В основному ж, сповна насолодившись усіма «принадами» свого життя або відчувши наближення кінця, якимось чином знаходять мій телефон, дзвонять. Найчастіше, просять грошей на проїзд.

Ми ніколи не відмовляємо і люди це цінують. А, наприклад, найстаршого нашого брата, 64-річного дядька Мішу, привіз його син, який не міг доглядати за батьком після інсульту.

Він майже півроку лежав у нас без руху. Ми за ним доглядали, міняли памперси, мили, годували. Виходили-таки.

Чому обрали саме Юр’ївський район?

– Я відчував, що необхідно подалі виїхати з Павлограда – міста, де практично в кожному будинку, в кожному дворі варять наркотичне зілля. Шукали будиночок у віддаленому селі. Знайшли у Водяному, куди мене й відправили пастором, із метою відкрити тут і в Новов’язівці помісні християнські церкви та створити щось на зразок реабілітаційного центру, притулку чи громади.

Ми з дружиною та трьома добровольцями приїхали сюди два роки тому. Перший будинок купили на кошти прихожан нашої церкви за 40 тисяч гривень.

Пізніше – другий, у довгостроковий кредит і також за символічну суму. В одному будинку живе моя сім’я та п’ять жінок. У другому, трохи далі по цій же вулиці – 15 чоловіків. В основному, жителі Павлограда і Тернівки, але є навіть із Києва та Харкова.

Який термін перебування тут ваших підопічних?

– Щоб досягти позитивних результатів реабілітації, необхідний мінімум рік. З власного досвіду знаю, що тільки через півроку починає змінюватися мислення. А взагалі-то, ми нікого звідси не женемо.

Але, як правило, через сім-дев’ять місяців люди залишають наш центр, ставши зовсім іншими. І, наскільки мені відомо, повертаються до колишнього способу життя буквально одиниці.

Так, ось восени зіграємо тут перше весілля, наша Оля восени виходить заміж за одного з наших братів. Якщо виділю їм кімнатку, то залишаться тут надовго.

– А хто вони в минулому житті?

– Колишні шахтарі, продавці, водії, будівельники, зварювальники, програмісти, бомжі, є й дуже інтелігентний, із 30-річним стажем і п’ятьма кваліфікаціями, лікар-стоматолог, двоє відсиділи в місцях не таких віддалених від 8 до 22 років, навіть колишній лейтенант міліції…

Багато з них втратили роботу, родину, житло, потрапили сюди, можна сказати, з самого дна.

– И що, ніколи не порушують режим?

– Тих, хто побажали залишитися, знайомлю, перш за все, з усіма прийнятими тут табу – забороною вживати наркотики, алкоголь, курити, пити міцний чорний чай і навіть лаятися матом. Людина пише заяву з проханням прийняти її до громади, ставить свій підпис, що згодна з усіма існуючими тут правилами.

Ще існує непорушний розпорядок дня:

  • о 8 ранку – підйом;
  • 8:30 – спільна молитва;
  • з 9 до 10 – прибирання приміщень і території;
  • о 10 – сніданок; після – духовний семінар і читання Біблії;
  • з 15:00 – обід, особиста молитва та вільний час, який, в основному, присвячено городу.

В цілому, в нас близько двох із половиною гектарів землі, на якій вирощуємо овочі, робимо заготовки на зиму. Є невеликий садок, який постійно оновлюємо, тримаємо трохи птиці та живності.

Увечері – розбір біблійного слова, вечеря, вечірня молитва, перегляд кінофільму та о 23:00 – відбій. Кому такий розпорядок не підходить, думаю, одразу виявляться.

До речі, таких за два роки ще не зустрічалося.

Цікаво, а місцеві «аліки» до вас не просилися?

– Еге ж, таких тут вистачає. Зранку вже “навпіл” ходять. Спочатку я їм пропонував, але вони посилаюсь “куди подалі”…

– А вам допомагають? І хто саме?

– В основному, продуктами, за що їм величезне спасибі! Перш за все, це стосується фермерів – Сергія Сергійовича Маловіка, дяді Колі Дерюги, голови Новов’язівської сільради Павла Станіславовича Колісника.

Селяни звуть допомогти по городу, по господарству – розплачуються продуктами. Грошима намагаємося не брати.

Євген ЄВТУШЕНКО

IMG_4758

Павло Береснєв із сином Андрієм і дружиною Катею.

IMG_4765

Найстарша жінка у громаді – 57-річна тітка Іра. Після 10-річного запою сюди її привела дочка, колишня наркоманка, яка вилікуватися тут же, у Водяному.

Віці ж, наймолодшій мешканці центру, колишній наркозалежній, – лише 22 роки.

IMG_4778

Віктору 44 роки, рівно половину з яких, він провів в ув’язненні. В основному, за крадіжки. Звільнився в березні і, за порадою бабусі, щоб не спокушати ще долю, добровільно «здався» в громаду.

IMG_4793

30-річна Олена, маючи 9-річну доньку, вмирала від алкоголізму на павлоградських смітниках. Потрапила у Водяне, і потім забрала сюди й доньку Поліну. Дівчинку визначили в сільську школу. За півроку Олена стала іншою людиною та з жахом згадує колишнє життя.

Tags :

Немає коментарів

Залишити коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *