• Пантелеймон Бут

Три життєвих принципи Пантелеймона Бута

Його назвали цим рідкісним ім’ям на честь святого великомученика і цілителя Пантелеймона. В день його пам’яті 1929 року в потомственого козака Тимофія та його дружини Євдокії в селі Хутір-Губиниха народився первісток.

Рідко в одній людині поєднуються скільки-небудь істотних умов до життя. В Пантелеймона Тимофійовича Бута, ветерана-підпільника, людини, яка віддала все життя становленню і процвітанню Новомосковщини, таких було не менше трьох – знати, вміти, хотіти. Згодом вони переросли в життєстверджуючі принципи, які злилися і сформували його, БУТівський характер. На ділі це виглядало так: Пантелеймон Бут завжди знав, що потрібно робити, завжди виконував намічене й завжди працював для того, щоб людям жилося краще.

– Дитинства-то й не було в нас, – згадує Пантелеймон Тимофійович. – Тільки-но діти ставали на ноги, їх вже щосили залучали до робіт по хаті та в полі. А в 11 років виконував найважчу роботу – при косовиці скидав з косарки снопи. До початку Великої Вітчизняної війни закінчив чотири класи, що для того часу вважалося цілком хорошою освітою. Навчався середньо – через покладені обов’язки часу на уроки не вистачало. Зате любив читати, знав багато віршів.

З перших днів війни батька призвали в армію. Обороняв Дніпропетровськ, де був поранений. Дивом добрався до Новомосковщини, ховався у знайомого, який був пов’язаний із партизанами. Коли батько трохи зміцнів, той повів його в партизанський загін. Згодом було потрібно встановити надійний зв’язок між загоном і Хуторо-Губинихою. Партизан Тимофій Бут запропонував командиру загону в якості зв’язкового свого 12-річного сина Пантелеймона, мовляв, хлопець він кмітливий, до того ж іще хлопчисько, німці його не запідозрять. Тимофій ручився за сина, як за себе, чим і переконав командира. Йому відразу ж довірили явки в Губинисі, Хащевому, Вільному, куди він передавав важливі повідомлення про дислокацію ворожих військ.

У надійності Пантелеймона були впевнені всі партизани, хлопчина повністю виправдав і довіру батька, ставши його незамінним помічником. Хоча партизанські загони Присамар’я проіснували недовго, вони завдали ворогові відчутних втрат. Фашисти кинули на знищення партизан два полки есесівців і сотні поліцаїв. Під час однієї каральної операції Пантелеймон отримав множинні осколкові поранення і довго заліковував рани в лікаря Новомосковської лікарні, котрий прихистив його. В серпні карателі захопили і розстріляли трьох партизан, серед яких був Тимофій Олександрович Бут, батько Пантелеймона. «Мені тоді пощастило, що випадково не був у селі, а то б і мене спіткала доля батька. Через те, що їх поховали без дозволу німців, поліцаї спалили батьківську хату. А незабаром, не витримавши горя, померла й мама, під моєю опікою залишилася молодша сестричка. Ох, і тяжко доводилося виживати», – журиться Пантелеймон Тимофійович.

Після визволення Дніпропетровщини, 15-річного Бута призначають бригадиром у колгоспі. У відсутності коней і техніки ростили хліб. Наприклад, його бригада, що складалася з жінок, інвалідів і дітей, за п’ять днів лопатами скопала та засіяла пшеницею 74 (!) гектара поля.

З корабля на колгоспні поля

Авторитет молодого бригадира зростав з кожним роком, а правління колгоспу не могло натішитися його успіхам. Пантелеймон перетворився на досвідченого керівника, прекрасно розбирався в характерах людей. Одного не вистачало хлопцеві – елементарної освіти… Але в 1949-му його закликають на флот, де він прослужив шість довгих років. Та не пройшли вони даром – там він зміг, закінчивши сім класів вечірньої школи, вступити в партію, отримати офіцерську посаду, призвичаїтися до улюбленого донині заняття – шахів.

Після демобілізації молодого морячка призначають бригадиром тепер уже комплексної бригади укрупненого колгоспу. За бригадою Бута закріплюють небачений на ті часи відріз поля площею 3 тисячі гектар. За два роки бригада досягла багато чого, люди почали добре заробляти. Достаток дозволяв їм будувати для себе будинки, обзаводитися худобою тощо. В 1956-му Пантелеймона Бута призначають заступником голови колгоспу, обирають парторгом.

За грати, Бут! За грати, Бут! За грати!..

А рівно за рік сталося непередбачене – Пантелеймон Тимофійович несправедливо поплатився за один зі своїх неписаних життєвих принципів – нетерпіння до несправедливості. Словом, за чоловічу сутичку із завідувачем місцевим сільмагом, людиною зарозумілою та несправедливою до своїх селян, Бута притягують до кримінальної відповідальності. Як було тоді прийнято, справі, що не коштувала й виїденого яйця, за розпорядженням райкому дають «повний хід»: виключають з партії та організовують показовий, щоб іншим неповадно було, судовий процес, вирок якого – три роки за гратами. Одна втіха, його залишили відбувати термін у СІЗО, де начальство ізолятора, з поваги до партизанського минулого та нинішніх заслуг зека Бута, визначили його в госпкоманду на «блатну» посаду комірника. Згідно з поданою адвокатом апеляційною скаргою, за хорошу поведінку й сумлінну працю, після трьох місяців ув’язнення Пантелеймона Тимофійовича раптом звільняють, що дивно – зі зняттям судимості.

На волю в… візники і… голови

Колишнього парторга й замголови колгоспу спочатку призначають їздовим на конях – щось привезти, щось відвезти… За місяць – бригадиром. І знову потекли трудові будні, у проміжках яких Бут заочно закінчує сільгосптехникум та отримує диплом агронома. Колгосп призначає його на посаду агронома-насіннєвода-ентомолога та виділяє йому в якості особистого транспорту коня. До речі, прихильність Пантелеймона Тимофійовича до цього жеребця на кличку Боксер, який біг до нього за ледве вловимим свистом, послужила приводом до зав’язування доброї та довгої дружби з легендарним Анатолієм Антоновичем Щудро.

У 1969 році відновленого в партії Пантелеймона Бута призначають головою колгоспу ім. Тімірязєва. Господарство виявилося вкрай запущеним і плелося у відстаючих. Найслабшою ланкою була кормова база. За пропозицією нового голови навесні розорали 300 га неугідь, а влітку Бут організував косовицю сіна у всіх урочищах. Сам частенько брав косу й завжди йшов попереду косарів. Люди відчули, що новий голова рішуче взявся за виправлення справ. Насамкінець, за рік колгосп із відстаючих перекваліфікувався в розряд середнячків.

Центральна садиба колгоспу знаходилася у Всесвятському, де була тільки початкова школа. Десяткам старшокласників доводилося щодня здійснювати багатокілометрові походи в середню школу сусіднього села… Пантелеймон Тимофійович особисто поїхав до Києва – «вибивати» будівництво школи. І домігся-таки зведення восьмирічки! На колгоспний прибуток від умілого господарювання провели водопровід; викопали ставок і розвели рибу; заасфальтували дорогу, що сполучає Всесвятське з районною трасою; побудували торговий комплекс із трьох магазинів; почали відзначати свята врожаю. Словом, жити за Бута стало, дійсно, краще, жити стало веселіше. Але – недовго музика грала…

Голова нарозхват

За три роки голову процвітаючого колгоспу ім. Тімірязєва викликають у райком і пропонують очолити колгосп ім. Мічуріна, адже попередній голова не впорався з обов’язками. Пантелеймон Тимофійович прекрасно розумів, що пропозиція райкому – те саме, що наказ… У той же день його привозять у правління та пред’являють спочатку активу, потім усім колгоспникам. Почувши про успіхи «тімірязівців», «мічурінці» зустріли призначення Бута бурхливими оплесками.

– В мене тоді склалося двояке становище, – згадує Пантелеймон Бут, – я ще числюся головою того колгоспу, а мене вже затвердили головою цього. Такий був стиль керівництва райкому партії. А «мічурінці» відпускати мене не хотіли. Але, куди там проти волі партії?!

Вкотре численне сімейство Бут переїжджає на нове місце. Тепер у Спаське і, як виявилося, востаннє.

Колгосп ім. Мічуріна тоді являв похмуре видовище: майже банкрут, худоба вирізана або заражена інфекцією, техніки мало, дороги розбиті, в селах бідність і запустіння. В людей песимізм навіть на обличчях… У такій важкій обстановці й почав піднімати нове для себе господарство та пов’язані села 43-річний голова нарозхват.

Зі Спаським поріднився назавжди

Очі бояться, а руки роблять. Бут добре знав цю приказку… Перша перемога прийшла за рік. Було побудовано два корівника на 250 голів кожен, із механічним доїнням і механізованим видаленням гною. Ще за рік освоєно 2,5 тис. га зрошуваних земель, закуплено 29 дощувальних агрегатів. Результат не змусив чекати – врожайність пшениці перевищила 50 центнерів, кукурудзи – 65. Стали застосовувати інтенсивну технологію вирощування та розвивати поливне землеробство. На 180 га землі розбили сад. За допомогою знайомого Бута по флотській службі з Криму привезли 250 голів нетелей, які за допомогою Дніпропетровського пивзаводу, який забезпечував колгосп пивними дріжджами, почали давати рекордні надої. Поголів’я крупно-рогатої худоби збільшилося до 5 тис., овець – до 2 тис. голів, а птиці – до 100 тис.

У 1973 році Пантелеймона Тимофійовича Бута нагородили першим орденом «Трудового Червоного Прапора». Колгосп міцнішав, на рахунку з’явилися гроші, на які голова заасфальтував дороги, побудував майстерні, цех хлорели, будинок механізатора.

Щоб попередити руйнування сусіднього зі Спаським колгоспу ім. Шевченка, його приєднують до Бутівського з… мільйонним боргом перед державою. Загальний земельний фонд об’єднаного колгоспу ім. Мічуріна відтепер становив понад 9 тис. га. Кількість колгоспників становила 2 238 осіб. Після наведення порядку на відстаючій ділянці та введення госпрозрахунку колгосп ім. Мічуріна став передовим не лише в Новомосковському районі, а й далеко за його межами. За два роки об’єднане господарство не лише компенсувало мільйон рублів боргу, а й заробило мільйон чистого прибутку. Бута і очолюваний ним колгосп зарахували до списку радянських мільйонерів. І не дивно, Пантелеймону Тимофійовичу, єдиному в Україні голові, вдалося налагодити вирощування пристойних врожаїв картоплі, врожай якої збирав двічі на рік! Як у теплих країнах.

Як в Москві Бут за ковбасу газ у Спаське провів

Змінився й вигляд колись непоказного Спаського. У будинках з’явився газ. «З газифікацією трапилася досить цікава історія, – розповідає Бут. – За дозволом підключитися до газової системи довелося мені їхати в Москву. В міністерстві був обід. У приймальні міністра виставив привезене зі Спаського домашню ковбаску, сальце, буженінку… На запаморочливий для москвичів аромат збігся весь поверх. Не втримався й міністр – спробував частування, подобрішав, завів до кабінету, вислухав і дав «добро» на газифікацію.

Вулиці в селі поступово вкрилися асфальтом, з’явилася нова середня школа, два дитячих садка, будинок для колгоспників похилого віку, два будинки культури, амбулаторія, житловий будинок для медиків і вчителів, пекарня, млин, будівельний двір, овочесховище, два мехтока, склади. Для душі всім світом звели церкву, а для нащадків – історико-краєзнавчий музей, якому не було та й понині немає рівних у районі.

Після розпаду Союзу та розділу колгоспів голова колгоспу Бут перекваліфікувався на голову фермерського господарства. Пізніше вирішив об’єднати сімейні паї та створив на 42 га свою ферму, якою понині управляє разом із синами та численними онуками. Отож, сільськогосподарська династія Бут живе та розвивається. Дай-то Бог!

Iван ПАВЛОВ

Tags :

Немає коментарів

Залишити коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *