• Світлана Олександрівна Покусай

Ти будеш нашою мамою!

Взагалі-то, заголовок не стосується професійної діяльності начальника управління казначейської служби в Юр’ївському районі Світлани Покусай, але – ці слова стали сенсом її життя

До шостого класу ходила в Юр’ївську школу, де займалася спортом – метанням ядра. А після перемоги на обласних змаганнях мені запропонували переїхати вчитися й тренуватися у Дніпропетровський спортінтернат. Там же закінчила фізкультурне училище. Домігшись непоганих результатів і звання «Кандидата в майстри спорту», хотіла вступити у фізкультурний інститут, проте з ряду причин не вийшло. А оскільки в атестаті на тлі всіх «п’ятірок» була лише одна «четвірка», успішно склала іспити до фінансового технікуму. Але й після його закінчення, не порвала зі спортом – десять років працювала бухгалтером у фізкультурному технікумі.

Початок 1996 року ознаменувався для Світлани Олександрівни двома важливими в її житті подіями – поверненням на малу Батьківщину, до Юр’ївки, і влаштуванням на роботу в тільки-но створене в районі казначейство. Всього за три роки роботи пройшла шлях від простого спеціаліста до начальника управління державної казначейської служби України в Юр’ївському районі.

– Образно й дохідливо кажучи, казначейство – це банк для бюджетних організацій, які фінансуються з місцевих і державного бюджетів, – розповідає Світлана Олександрівна. – Через казначейство проходять усі їхні фінансові операції та касове обслуговування. В тому числі й виплата зарплат. У Юр’ївському районі до таких належать десять установ.

Чим, окрім роботи, живете?

– Сім’єю. Вона в мене з трьох дітей складається. Після 18 років роботи на ракетному виробництві чоловік помер від онкології шість років тому. Дітей у нас не було, а він не хотів обзаводитися прийомними, тому після його, а незабаром і маминої смерті, я вирішила не дати собі померти від самотності, і прийняла рішення взяти дитину. Після оформлення необхідних документів та проходження батьківського навчання мені запропонували 6-річного хлопчика Мішу з дніпропетровського притулку. Тільки по приїзду повідомили, що в Михайла там же живе його рідна сестра, 10-річна Ліза. Авжеж, вони не хотіли розлучатися. Будучи не готовою до такого повороту подій, я тиждень роздумувала – і таки зважилася. Коли знайомилися, Ліза насамперед запитала: «Ви п’єте?»… Справа в тому, що їхні батьки алкоголіки, позбавлені батьківських прав, знають у кого їхні діти, іноді телефонують їм, але так жодного разу й не відвідали. А вони з першого дня почали називати мене мамою.

Сумнівалися, чи брати двох, а врешті взяли третю дитину…

– Це сталося випадково два роки тому. Поїхала з подругою допомогти забрати з дитячого будинку усиновлених нею дітей, а там підходить до мене абсолютно незнайомий хлопчик років п’яти й каже, мовляв, ти будеш моєю мамою! Хлопчика звали Богдан, його мама померла, а батька посадили за вбивство на 12 років. Приїхала додому, а слова Богдана, щоб я стала його мамою, так і стукають у скронях. Розповіла про все Лізі та Міші, а ті в один голос: «Мама, давай візьмемо його до себе! Ми тобі ще більше допомагати будемо!». Незабаром вже втрьох поїхали знайомитися… Хлопчисько не по роках виявився розумним – йому у вересні в школу, а він вже прекрасно рахує, читає, по-дорослому розмірковує.

– А як успіхи у Лізи з Мішею?

– Ліза закінчила 9 класів і була на роздоріжжі – чи то в технікум, чи то в 10-й клас. Вибрала школу. Хороша дівчинка, захоплюється танцями, хоче стати біологом. Міші зараз 10 років. Серйозно займається в ДЮСШ футболом і привертає до м’яча Богдана. Всі допомагають по господарству, на городі, в пташнику. Живемо дружно, всі при ділі, і всіх трьох я люблю та вважаю рідними дітьми. Сподіваюся, й вони мене.

Євген ЄВТУШЕНКО

Tags :

Немає коментарів

Залишити коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *