• Антоній Йосипович Вишневський

Свій серед чужих, чужий серед своїх

До 150-річчя від дня народження Агапіта (1867-1924) – останнього катеринославського єпископа

…Він дуже любив свою літню резиденцію в Самарському пустельно-Миколаївському монастирі й охоче проводив літні місяці серед лагідної присамарської природи. Вона нагадувала йому рідну Волинь.

Антоній Йосипович Вишневський – таке ім’я в миру мав єпископ Агапіт – народився  1867 року в с. Вигові на Волині в родині диякона. Його дитинство і юність минали в с. Іскорості – літописному Коростені Овручського повіту.

Син дячка стає єпископом

1888-го Антоній Вишневський закінчив Волинську духовну семінарію зі званням студента. 15 липня 1888 року призначений псаломщиком Троїцької церкви села Дідковичі на Волині. З 21 листопада 1889 по 1892 рік він – священик с. Бехова Овручського повіту.

Наступного року вступає до Київської духовної академії. На третьому курсі, 10 серпня 1895 року, в Києво-Печерській лаврі прийняв чернечий постриг. 1896-го кандидатом богослів’я закінчив академію.

З 2 жовтня того ж року він – інспектор Полтавської семінарії. 24 липня 1898 року його призначено ректором Катеринославської духовної семінарії та піднесено до сану архімандрита. Звідтоді його доля буде тісно пов’язана з нашим краєм. За шість років служби в духовно-навчальних закладах 22 березня 1902 року Височайшим повелінням архімандрит о. Агапіт призначається третім вікарієм Київської єпархії і 7 квітня того ж  року в петербурзькому Ісаакієвському соборі Агапіта висвячено в епископа Уманського, вікарія Київської єпархії. По прибутті до Києва преосвященний Агапіт зайняв настоятельське місце в Києво-Михайлівському Золотоверхому монастирі. В 1906 році його призначено другим вікарієм Київської єпархії, а на початку 1908-го – першим вікарієм Київської єпархії і єпископом Чигиринським. Протягом шести років служби на Київщині Агапіт вів справи про призначення псаломщиків, спостерігав за викладанням Закону Божого у середніх світських навчальних закладах, головував у єпархіальній училищній раді, очолював Свято-Володимирське братство. Здійснював численні поїздки містами і селами єпархії, причому при огляді сільських храмів владика відвідував селянські хати й давав простим людям архіпастирські настанови, що свідчило про його загальнодоступність.

Кавказ піді мною…

16 вересня 1908 року Агапіта призначають на Владикавказьку єпархію, і він на три роки виїжджає з України. Під час служби у Владикавказько-Моздокській єпархії Агапіт здійснював місіонерські поїздки, приміром, у найбільш важкодоступні парафії гірської Осетії, навіть у такі місцевості, куди ніколи не ступала святительська нога, скажімо, в Заккі та Зруг. Та не лише святительська нога, але й простий рядовий горянин, окрім випадків крайньої необхідності, ніколи не наважувався бувати в таких місцях. Високі кам’янисті гори, вузькі стежини, які вилися схилами гір над страшними урвищами, то піднімалися на високу крутизну, то опускалися додолу, в провалля. На додачу часом доводилося перетинати розлиті гірські потоки. Ось ті труднощі, які довелося долати єпископові на Кавказі.

Знов – до міста своєї молодості

На початку жовтня 1911 року розпорядженням Св. Синоду єп. Агапіта переміщено з Владикавказу до Катеринослава. Він повертався до міста, де його не було дев’ять з половиною років. 12 листопада на зустріч преосвященному на станцію П’ятихатки в особливому салон-вагоні виїхали чини духовної консисторії, ключар собору, особистий секретар єпископа і… старший ревізор служби тяги Катерининської залізниці. Прибула депутація привітала Агапіта і разом з ним у салоні-вагоні прослідувала до Катеринослава. 13 листопада на пероні в Катеринославі поїзд вже чекали губернатор В. Якунін, губернський предводитель дворянства князь М. Урусов, віце-губернатор М. Татищев, міський голова І. Способний та інші урядовці. І хоч поїзд спізнився майже на три години, всі терпляче чекали його прибуття. Благословивши і привітавши всіх, єп. Агапіт з єпископом Маріупольським Феофілактом у кареті при церковному дзвоні рушили до кафедрального собору. Староста собору Геронтій Харченко підніс йому хліб-сіль. Після привітання ректора семінарії А. Одинцова у переповненому храмі розпочався молебень. Агапіт став на чолі багатолюдної і нелегкої в управлінні єпархії.

…1 грудня 1916 року о сьомій годині вечора в покоях архієрейського дому розпочиналося вшанування Агапіта з нагоди 25-річчя його пастирської і архіпастирської діяльності і 5-річчя перебування в катеринославській єпархії. Прибули губернатор і віце-губернатор, вершки суспільства, настоятелі всіх міських храмів, багато дам, учителі, чиновники… Було сказано чимало добрих слів і ніхто не здогадувався, що головні випробування у нього – попереду.

Цареві – копію Самарської ікони

Єпископ Агапіт – суперечлива постать. Будучи «духовним губернатором» у Катеринославі, помітних симпатій до українського руху він тоді не виявляв, дотримувався правих політичних орієнтацій. Зокрема, у період виборів до 4-ї Держдуми у 1912 році агітував катеринославське духовенство проти октябристів («октябрей-христопродавцев») – вони видавалися йому недостатньо монархічними. Але при ньому особливо шанувалася чудотворна ікона Самарської Божої матері – двічі на рік відбувалися кількатижневі хресні ходи з іконою по різних повітах великої губернії.

31 січня 1915 року останній архієпископ зустрічав у Преображенському соборі в Катеринославі останнього російського царя Миколу ІІ. «Преосвященнейший Агапит приветствовал Государя Императора прочувствованной речью, в которой выразил общую для всех радость по случаю прибытия Царя-Батюшки, всюду приносящего успокоение и согревающего, как солнце, наши сердца даже в переживаемое нами тяжелое время отечественной войны». Владика просив імператора прийняти образ святої великомучениці Катерини і осінив государя св. хрестом. Цар пройшов у приготовлене для нього царське місце, де прослухав короткий молебний спів з багатоліттям на його честь. Після цього Агапіт підніс імператору копії ікон Спасителя скорбящого і Самарської Божої матері. Він також вручив самодержцеві від духовенства єпархії 25 тисяч карбованців  на потреби війни. Оскільки цар поспішав побувати ще в лазаретах, то просив передати духовенству за щедрий дар своє царське «спасибі».

Революція іде!

Сто років тому грянула Лютнева революція 1917 року. Агапіт, як і багато інших архієреєв, не уник переслідувань.  Були спроби усунути його з єпархії. Та єпархіальний з’їзд не підтримав такої пропозиції. Вплинуло на це й те, що він вважався добрим господарником. Саме тому у грудні 1917 року він призначається головою Передсоборної ради, через яку фінансувалися підготовка та проведення 1-го Всеукраїнського собору. 50-річний єпископ був у розквіті сил – на самому соборі обраний головою комісії з питань єпархіального управління і парафіяльного життя.

На соборі ж він уперше мав контакти з керівниками українського церковного руху. Так, протоієрей Василь Липківський був його заступником у комісії. Проте Агапіт ніяких кроків до зближення не робив. Тим часом він був єдиний на той час українець з єпархіальних архієреїв. Тому допускав дещо більшу українізацію, ніж це робили інші владики.

З його благословення в липні 1918 року стала виходити газета «Церковний вістник Запорожжя» (видання Катеринославського єпархіального Братства святого Володимира), більша частина матеріалів якої друкувалася українською мовою.

За УНР, 10 квітня 1918 року, Агапіт отримує сан архієпископа.

У грудні 1918-го, діючи за дорученням інших єпископів, Агапіт брав участь у зустрічі Директорії УНР на Софіївській площі в Києві, вітав провідника Директорії Симона Петлюру. 1 січня 1919 року Директорія УНР проголошує автокефалію української церкви. Виникла потреба створити Синод УАПЦ. Очолити цей орган запропоновано Агапітові. Проте Синод провів лише одне засідання , після чого припинив свою роботу: Директорія евакуювалася з Києва…

Агапіт виїхав до Одеси, де розмістилося Вище церковне управління автономної УПЦ на чолі з митрополитом Платоном (Рождественським). У травні 1919 року Агапіт бере участь у Ставропольському соборі. Там сформовано вище церковне управління південно-східної Росії. Його проголошено вищим церковним урядом на всіх територіях, зайнятих Добровольчою армією, в тому числі і в українських єпархіях. Проте Агапіт мав сміливість висловити невдоволення таким поширенням юрисдикції управління. Тим самим він наражається на негативне ставлення більшості учасників собору до своєї позиції. Мало того: у листопаді 1919 року у Новочеркаську російський церковний суд звинуватив єп. Агапіта у самовільному відокремленні від законного патріарха, розкольництві, руйнуванні церковної єдності, клятвопорушенні та антидержавній діяльності. Справа архієпископа Агапіта мала застерегти архіпастирів та пастирів від підтримки українізації церкви. Агапіта заслано до монастиря.  Згодом, 1921 року, патріарх не затвердив рішення цього суду, і Агапіт повертається до керування Катеринославською єпархією.

У серпні-жовтні 1921 року він контактував із Всеукраїнською Православною Церковною Радою, але не підтримав автокефальний рух.

Проте це не врятувало його. Більшовики з недовірою ставилися до архіпастиря з таким великим дореволюційним стажем. Останній катеринославський архієпископ Агапіт загинув у Катеринославській в’язниці від катувань, голоду і тифу. На пропозицію підписати публічне зречення від Бога він відповів: «Якщо скажете, що відрубаєте одну руку за другою, то і тоді я не підпишу зречення». Навіть невідома точна дата його загибелі: 1924, 1925 чи 1926 роки…

Сучасна УПЦ Московського патріархату схильна відносити Агапіта до розкольників, вважає, що його перебування на катеринославській кафедрі скінчилося 2 січня 1919 року.  І українська церква не визнає його за «свого».

Та все ж віриться: його жертви не були даремні.

Микола ЧАБАН

Tags :

Немає коментарів

Залишити коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *