Самарська обитель

400-річна історія, 100-літня ганьба і більш ніж 20-літнє відродження Свято-Миколаївського Самарського Пустельного чоловічого монастиря

(Закінчення. Початок в попередньому номері)

Про сьогодення єдиного в області Свято-Миколаївського Самарського Пустельного чоловічого монастиря розповідає його намісник – архімандрит Досифей.

АТОшники готуються в ченці

– Отець Досифей, скільки часу необхідно, щоб пройти шлях від трудника до ченця?

– Згідно мого 23-річного досвіду настоятеля монастиря, потрібні не рік, не два і навіть не три перебування у ролі трудника, щоб спочатку стати послушником. А після цього – далеко не п’ять років, як я вважав раніше, щоб прийняти постриг., адже навіть після облачення в чернечий одяг багато хто не витримує самітництва, людей пожирають мирські спокуси, гординя, інші пороки…

-Здається, під час війни на Донбасі кількість бажаючих «піти в монастир» збільшилася?..

– Слава Богу, цього святого місця – місця миру і спокою – безпосередньо війна не торкнулася. Люди приходять, щоб сховатися від страшної дійсності. Таке було завжди, при будь-якій війні. Так, є і учасники. Я їх прийняв і не шкодую, тому як дуже старанними і працьовитими виявилися. Кажуть, що їм тут подобається і йти не збираються, готуватимуть себе в ченці.

– 15 років тому тут на послуху був 10-річний хлопчик…

– А чотири роки тому прихожанка на літо привела 12-річного сина, що називається, зірвиголова. Ми так захопилися його перевихованням, яке приносило свої плоди, що на свій страх і ризик я залишив його тут. Зараз юнакові 16 років, він вчиться на автослюсаря в ПТУ і живе в монастирі. Нам потрібні не тільки комп’ютерники, але і люди, які вміють крутити гайки, таких зараз катастрофічно мало. Коли він піде в світ, ми будемо горді, що дали йому путівку в життя. Я переконався, всі кого тут виховав, – а таких тисячі, – з вдячністю сприймають той час і з задоволенням приходять в гості. Багато людей воцерковили тут своїх дітей і навіть онуків, тому я став їм не тільки хрещеним батьком, але й дідом.

Підземна таємниця монастиря

Підземний храм Кирика й Улити знаходиться під старими храмовими спорудами. За займаною площею культових споруд поступається лише підземним печерам Києво-Печерської лаври. Вражає своєю монументальністю: масивні арки колон, стель і стін, викладених півтораметровим шаром цегляної кладки. Решта, ледве помітні на стінах фрески святих і надзвичайна для спекотного літа цілюща прохолода. Судячи з усього, під землею козаки і ченці не тільки молилися, а й жили, ховаючись від ворогів. Об’ємний простір підземелля, що залишилися в стінах ніші для свічок і лампадок, та фрагмент вівтаря – тому підтвердження. До того ж історики стверджують, ніби з підземного храму на протилежний берег річки Самарчук і до Троїцького собору козаки прорили під річкою таємний і досі не виявлений підземний хід. Нібито, їм навіть користувалися партизани в роки Великої Вітчизняної війни. Зрештою, його чи то підірвали, чи то сам замулився.

– Давно хочу це величезне і занедбане підземелля відреставрувати і перетворити на діючий храм, де влітку і взимку буде природно підтримуватися комфортна температура, – розповідає отець Досифей. – Бог почув мої молитви і послав нам прихожан-благодійників, які профінансували будівництво дзвіниці, виготовлення і установку дзвонів, а також майбутню перебудову і реставрацію храму Миколая Святителя. У найближчих планах цих же меценатів – реставрація підземелля з виготовленням унікального іконостасу з білого каменю.

Молитва не припиняється ні на мить

– Що ще зараховуєте до відродження монастиря?

– Ось уже 18 років, як в монастирі щодня відбуваються богослужіння. А з недавнього часу знову взяли на себе подвиг цілодобово читати псалтир – кількість братії дозволяє. Тепер це послух для кожного псалтирника, який триває дві години на добу і дуже дисциплінує. Тобто молитва в монастирі не припиняється ні на мить.
Ні, вінчанням наречених, хрестинами новонароджених, відспівуванням покійних намагаємося не займатися – це доля білого духовенства, мирських священиків. А тут храм монастирський, для братії. Тільки якщо люди настільки наполегливі в бажанні здійснити обряд саме в Самарському монастирі – йдемо назустріч, не відмовляємо. Це буває вкрай рідко, тому як ченцеві тоді ніколи буде Ісусову молитву прочитати, щоб врятувати свою душу: «Господи, Ісусе Христе, сине Божий, помилуй мене, грішного!». Чернець може мовити її кілька тисяч разів, як його наставляє духівник, для чого й існують чотки, але від цього не повинні страждати монастирські справи: траву треба покосити, корів – подоїти, обід – приготувати…

Підсобне господарство

За твердженням намісника Досифея, зараз воно порівняно скромне: шість корів, город, пасіка, сад. Своїх продуктів ледь вистачає до весни. Тому за традицією після Покрова братія споряджає пару возів у село Спаське – продовольчої палички-виручалочки Самарського монастиря. Там місцеві жителі наповнюють монастирські вози продовольчими надлишками. Таке милосердя до чернечої братії прищепив легендарний житель Спаського Пантелеймон Тимофійович Бут, на жаль, зараз покійний. До таких благодійників належить настоятель Покровської парафії Роман Заброцький і голова агрогосподарства с. Новов’язiвське (Юр’ївський р-н) Світлана Миколаївна Маловік. А нашим першим благодійником стала також легендарна людина – голова агрофірми «Наукова» Микола Іванович Агафонов, який, не замислюючись, подарував монастирю шість корів і п’ять коней.

Схимниця Анна

Схима по-грецьки – чернече вбрання. Згідно православних канонів – це вищий чернечий сан, чернеча обітниця особливо суворих аскетичних правил поведінки.
– Мені пощастило застати старців, схимників, чути, спілкуватися з ними, – розповідає Досифей. – Це справді щастя, тому що таких зараз практично немає. Однією з останньої когорти старців була схимонахиня нашого монастиря Анна. У миру – Агафія Покорська, колишня актриса Запорізького драматичного театру, уродженка колишнього Єлисаветграда (Кропивницького). Вона володіла вишуканими манерами, прекрасно співала, померла в 103 роки кілька років тому і похована на монастирському кладовищі. Хотів поставити їй пам’ятник на могилі, для чого поїхав в театр, щоб обговорити скульптурну композицію. На жаль, там поставилися до цього байдуже, але мене ця ідея не покидає, – завершує розповідь намісник.

15 років тому, під час перебування в монастирі вашого покірного слуги в якості трудника, вдалося поговорити з монахинею. Як зараз з’ясувалося, за рік до її відходу в інший світ. Як і мало бути, крім приставленої до неї послушниці, матінка Анна ні з ким не спілкувалася. Але мені якимось чином вдалося її розговорити, чому заздрили навіть тамтешні монахи. У свої 102 роки вона вразила ясністю розуму і прекрасною пам’яттю. Вона була наймолодшою з п’яти дітей в родині. З дитинства мала чудовий голос, яким захоплювалися парафіяни всіх місцевих церков, де вона співала. Понад півстоліття пропрацювала в Запорізькому театрі. У складі фронтових бригад виїжджала з концертами на фронти Великої Вітчизняної війни, де познайомилася і подружилася з легендарною радянською співачкою Клавдією Шульженко. Під час однієї з таких поїздок померла її єдина донька. Після виходу на пенсію остаточно прийшла до церкви, а потім і в Самарську обитель, куди матінку привів Досифей. Бо, як він сам стверджує, тільки завдяки таким старцям монастирі здобувають святість.
Власне, а що треба обителі, крім святості, всілякої допомоги парафіян, благодійників та паломників, щоб творилася нам, грішним, молитва…

Євген ЄВТУШЕНКО

Відверто

Намісник, монах, просто людина

– Як людина, вихована в культурній радянської родині та поганий чернець, люблю спів, люблю слухати музику – особливо пісні радянських композиторів, улюблений співак Петро Лещенко. До недавнього часу був у мене навіть раритетний патефон з платівками, який подарував своєму духовному чаду. Ще люблю класичну музику, – зізнається батько Досифей.

Під час бесіди на руках намісника були помітні сліди фарби. Так, він як і раніше не цурається ніякої роботи – сам бачив, як він косив траву, білив дерева, слюсарював, допомагав реставраторам.
«Батюшка, а корову доїти можете?», – питаю. «Раніше доїв, але зараз великий живіт не дозволяє. Надмірна повнота стала моїм бичем – важу 210 кг! Напевно, від моїх гріхів… Благодійники допомагають худнути.

Нехай цього побажають мені і читачі вашої газети!

Немає коментарів

Залишити коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *