• Давид Федорович Мирощенко (1796-1878

Рекорд українця: 65 років на військовій службі

Історія неповторного скрізь і в усьому солдата Мирощенка

Наш земляк родом з Хащевого, Давид Федорович Мирощенко (1796-1878), побив рекорд в армії Російської імперії (а, може, і в регулярних арміях усього світу!) щодо тривалості військової служби. Важко уявити: він служив з 1813 по 1878 роки, тобто понад 65 років! І був улюбленцем імператора Миколи І, котрий обсипав його своїми щедротами. Цьогоріч виповнилося 210 років від дня народження нашого дивовижного земляка.

З берегів Самари – «вгамовувати Бонапарта»

Давид Федорович Мирощенко народився 1796 року на хуторі Хащівці (звичніше нашому вуху назву – Хащове) в парафії села Орлівщини, на річці Самарі. У 1813 році, коли на долю 17-річного Давида випало йти «вгамовувати Бонапарта», його рідний хутір Хащівка складався всього з трьох дворів.

Влітку 1813 року молодого Мирощенка повезли в повітовий Новомосковськ. Тут 25 червня, за тодішнім звичаєм, і забрили йому лоба. Потім партію рекрутів погнали до Житомира. У їх числі майор Оренбурзького Уланського полку Деляровський формував для свого полку ескадрон. У цей ескадрон і вступив Давид Федорович рядовим.

Перші кроки молодого Мирощенка на військовій ниві супроводили труднощі та нестатки – за солдатським прислів’ям «кепська стоянка гірше тяжкого походу». 1813 рік провів він з полком за кордоном, у тодішньому герцогстві Варшавському, в Пруссії, Сілезії, Богемії, Австрії, Вестфалії, а в 1814 році в Гольштинських володіннях. Давидові Мирощенку довелося перебувати при блокаді Гамбурга і 19 травня під час здачі цього міста. На цьому і закінчилися дії оренбурзьких улан у 1814 році. Нагородою Давидові після першого походу стала нарівні з іншими медаль за взяття Парижа.

Солдатові – старанний уклін і повага

Після повернення до Росії Мирощенко переведений до першого ескадрона. У 1815-1816 роках оренбурзькі улани стояли у Вітебській губернії. А в 1817-му їх перевели до Тверської. Першим ескадроном командував в ту пору Яків Якович Воробйов. Його Мирощенко називав батьком-командиром, бо він був суворий начальник на фронті і щирий друг солдатів поза фронтом.

У свою чергу Воробйов, вже вийшовши у відставку, з захопленням згадував рядового Мирощенка. Як солдата, якого він не зустрічав під час своєї тривалої служби. «Не далі як нинішнього року (1869), – писав  ротмістр граф Микола Миколайович Толстой, який добре знав Мирощенка, – щасливий випадок дав мені змогу в цьому переконатися. При зустрічі зі мною Яків Якович, після захоплених похвал свого товариша по службі, просив мене передати від нього Мирощенкові старанний уклін і повагу. Треба було бачити гордість старого, коли я виконав бажання генерала. Думка, що старий його начальник все ще пам’ятає його, викликала у Давида Федоровича захоплення».

Старий солдат одного з кращих полків армії, прослужив близько 19 років, – один із підкорювачів Парижа і Варшави, солдат бездоганної поведінки і хоробрості. За участь у приборканні Польщі він нарівні з усіма мав відзнаку Царства Польського за військові гідності 5-го ступеня і срібну медаль за взяття приступом Варшави.

Всі та кожен з однополчан Мирощенка знали про його дивовижну особливість: кожен раз він відпрошувався від будь-якої винагороди. Тут мабуть позначався його український характер. На цьому наголошували і сучасники: «найближчі начальники героя зрозуміли делікатність відпрошування, пощадили високо-гуманне почуття хуторянина, так мало ще знайоме російському люду, вшанували особиста думка ветерана і не захотіли – з однієї впертою наполегливості, як це часто буває, – надати Давидові Федоровичу ведмежу послугу».

Отже, перший рядовий полку залишився простим рядовим. Але отримав підвищення куди вище. З того часу і для товаришів, і для офіцерів Мирощенко вийшов із ряду звичайних солдатів. Його почали називати лише з почесним ім’ям та по батькові. Ніхто вже не кликав його інакше як Давид Федорович, а це було в ту кріпосницьку епоху, коли закон і військовий звичай не допускали цього.

У 1835 році, згадував граф Микола Толстой, я застав у колишньому Оренбурзькому полку рядового Давида Федоровича Мирощенка, який користувався особливою повагою всіх начальників і товаришів. Він завжди відрізнявся від інших солдатів зразковою чесністю і справністю по службі. Він ніколи не отримував жодної догани за несправність. Невтомність і старанність в службі його були дивовижні, а безкорисливість його не мала меж. Давид Федорович, наприклад, був хороший слюсар і коваль, успадковувавши це ремесло від свого батька-хуторянина і удосконаливши його під час стоянок з полком у багатьох промислових містах. І не було випадку, щоб Мирощенко просив грошей за свою роботу – з офіцерів брав хто що дасть. Траплялося, що солдати, поклавши непомітно для Мирощенка на ковальський горн посильну данину, непомітно йшли. Тоді Мирощенко негайно розшукував їх і примушував взяти гроші назад. Коли ж це не вдавалося, то гроші віддавав першим-ліпшим біднякам з умовою не говорити нікому про це. А все, що давали йому офіцери за роботу, йшло на користь бідних солдатів свого ескадрону.

Наш герой був надзвичайно богомольний. Вранці він встигав побувати у заутрені й до виходу ескадрону був уже на своєму місці.

Відслуживши тоді 25 років на військовій службі, Мирощенко добровільно відмовився від безстрокової відпустки та продовжив службу далі. Тому імператор Микола І розпорядився видавати йому оклад старшого вахмістра (вахмістр – унтер-офіцер в ескадроні). Але Давид Федорович став роздавати гроші нужденним товаришам, залишаючи собі лише оклад рядового.

«Зразкового солдата зразково нагороджу»

У жовтні 1837 року Мирощенко звернув на себе особисту увагу Миколи І. Після їзди ординарців цар дякував усім офіцерам і нижнім чинам, а Мирощенку – особливо за старанність у службі. За спогадами графа Толстого, в походах і після утомливих навчань Мирощенко був невдавано весел, намагаючись розважати своїх втомлених товаришів. Одне слово, він скрізь і в усьому був неповторний.

22 серпня 1839-го, під час маневрів у с. Бородіно, Давидові Федоровичу Всемилостивим подаровано 150 рублів за добровільне бажання залишитися на службі. А вже 26 серпня, в день відкриття Бердянського пам’ятника цар знову особисто виявив свою милість старому. Коли Оренбурзький уланський полк проходив церемоніальним маршем, Микола І закричав:

– Старий Мирощенко, до мене! (старому за нашими підрахунками було 43).

Миттю той опинився біля царя.

– Здоровий, старий, як ся маєш?

А потім цар сказав: – Ось гідний зауваження старий.

10 вересня Мирощенко був представлений у головний табір при с. Бородіно – від корпусного командира генерал-ад’ютанта Нейдгарта він отримав височайше подаровані йому 100 рублів знову за добровільне бажання залишитися на службі.

У 1845-му, виробляючи огляд військам, Микола I сказав про Давида: «Цього зразкового солдата я зразковим чином нагороджу.»

Вже 25 вересня того року солдат отримав небувалу нагороду – золоту медаль з написом «За старанність» для носіння на шиї на Володимирській стрічці.

За півтора місяці велено виплачувати Мирощенку ще дві третини платні вахмістра.

21 грудня 1849 року за те, що він, за вислугою понад 36 років, вирішив продовжувати службу, імператор наказав платити йому третій оклад платні вахмістра. Ще одна небувала нагорода – вартовим у полку велено йому віддавати честь. Але скромний Мирощенко намагався по можливості… уникати випадку проходити повз вартових.

У відставку і знову на службу

18 листопада 1850 року Мирощенко за власним бажанням, нарешті, подав у відставку. Він був звільнений зі служби з височайше дарованим пенсіоном по 50 рублів. Можна було жити на пенсії й не тужити! Однак його вистачило ненадовго. Вже за три з половиною місяці, 7 березня 1851 року, Мирощенко за власним бажанням знову зарахований на службу. За ним залишалися ті ж переваги. Йому стали платити 50 рублів і призначили в той же полк.

Ми не встигаємо розповісти про все. Так багато унікального було пов’язано з цією скромною людиною! У 1851 році Микола I особисто справив Давида Федоровича в старші вахмістри. То був перший солдат, удостоєний такої небувалої найвищої нагороди. У 1852-му скасовано Оренбурзький полк, і Мирощенко 1 березня вступив в полк з довгою назвою – уланського Його Імператорської Високості ерц-герцога австрійського Карла Фердинанда полк. Восени того року Мирощенко удостоївся знову двох грошових царських нагород.
Коли почалася Кримська війна 1853-56, його полк перебував в Одесі. На згадку цієї війни Мирощенко отримав встановлену бронзову медаль на Андріївській стрічці.

25 лютого 1857 року переміщений в лейб-гвардії Уланський полк, а з нього 17 вересня 1858 року за височайшим повелінням вже сина Миколи імператора Олександра ІІ переведений в роту палацових гренадер, в Московський загін, гренадером першої статті.
Таким чином, в роті палацових гренадер Давид Федорович Мирощенко служив останні 20 років життя. Помер він 21 грудня 1878 року на 83 році життя, прослуживши «царю и отечеству» понад 65 років.

Звичайно, образ вічного солдата Мирощенка використовувався імперською пропагандою як приклад гармонійної єдності царя-батюшки і народу. А в цей час у принизливій солдатчині знемагав інший син українського народу волелюбний Тарас Шевченко.

Але знати про унікальний солдата всіх часів і народів, нашому забутому земляка, мабуть, все ж необхідно.

Микола ЧАБАН

Tags :

Немає коментарів

Залишити коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *