Прийшов до віри через… гроші

Протоієрей Сергій (Мардарь): «Що більше я Бога пізнавав, то більше він мене обдаровував матеріальними благами. На знак вдячності або подяки й я вирішив жертвувати – допомагати реставрувати занедбані й будувати нові храми»

 

Ви маєте на увазі свою причетність до відтворення та реставрації храму Сорока Святих у Новомосковську?

– Першим храмом, до якого я доклав свої руки й інші матеріальні цінності, став Свято-Миколаївський Пустельний Самарський чоловічий монастир. Я самостійно відлив там кілька бетонних капітелей – це архітектурні прикраси, що вінчають колони його фасаду. Потім – храм Сорока Святих. У той час я вже був успішним підприємцем і досить міцно стояв у матеріальному сенсі. Купував необхідні будматеріали та сам брав участь у будівництві. Все це у вільний від основної роботи час – тобто, по вечорах або у вихідні.

 

– Що з цього приводу казала дружина?

– Матушка Олена хоч тоді була ще не хрещена, але бачила зміни, що відбуваються в мені, і прекрасно усвідомлювала: з чим це пов’язано, які хороші в мене з’явилися знайомі-одновірці та багато інших позитивних нюансів. Це спонукало і її прийти до віри.

 

– А як стали священиком?

– Коли став досить відомим у місті скульптором і бізнесменом, мені раптом стало нудно, абсолютно нецікаво на роботі. Набридла ця підприємницька суєта й усе, що з нею пов’язано. Одного разу до мого офісу по дорозі до нашого митрополита заглянув у справі знайомий священик. Побачивши мою нудьгуючу фізіономію, запропонував із ним покататися до владики Іринея. Поїхали. Священик розповів владиці про мене, а Іриней візьми й запропонуй мені подивитися забутий і напівзруйнований дерев’яний храм Архангела Михайла XVIII століття побудови в селі Івано-Михайлівка. З подальшим рукоположенням у священики і прийняттям посади настоятеля храму. Того ж дня я з’їздив туди, подивився і, що називається, з першого погляду закохався в храм. Владика зрадів, тому як знайти сюди настоятеля вважалося згубною справою. До мене їх було не менше десяти – змінювалися мало не щороку. Природно, ніхто з них нічого не робив для відновлення храму, а я як фахівець відразу зрозумів, що «пацієнта» можна врятувати. Через деякий час мене висвятили, і я став законним настоятелем храму Архангела Михайла. До речі, 21 листопада, в день святкування Собору Архістратига Божого Михаїла, – наш храмовий празник, а 25-го – річниця моєї хіротонії.

 

Коли зіткнулися з істинним станом храму, треба думати, романтика кохання пішла?

– Твереза оцінка стану будівлі зводилася до наступного: дах повсюдно протікає; купола прогнили; балки і стелі провиснули; соснові бруси, покладені в зруб притвору під час останнього ремонту храму 1908 року, теж перетворилися на труху; в дубових стінах і дверних лутках центральної частини храму щілини, гуляють протяги, ну й таке інше і тому подібне. Притвор і вхід з фасаду від гріха подалі були взагалі замуровані.

 

 

Везіння? Ні – промисел Божий

– Тільки-но почав складати план ремонту, як тут Божий промисел підкинув перших спонсорів, – стверджує отець Сергій. – Завдяки їхній фінансової допомозі зміцнили фундамент, заново перекрили дах і замінили один купол. І на тому спасибі, на голову вже не капало! Не встиг усвідомити, зрадіти, як приходить дачник із цього ж села та пропонує його коштом встановити дзвони, тому що дуже він любить передзвін. Я запропонував вибрати місце – такого в храмі не знайшлося, стіни й підкупольний простір, де раніше була дзвіниця, прогнили. Через якийсь час він погодився все це замінити. Звели нові стіни, сходи, дзвоновий майданчик і встановили новий купол. Але найголовніше – відлили та повісили дев’ять дзвонів. Цей дачник виявився на рідкість скромною та водночас щедрою людиною. Такий обсяг реставраційно-будівельних робіт, плюс виливок дзвонів обійшлися йому в кругленьку суму. Його за це нагородили церковним орденом, так довелося довго вмовляти, щоб приїхав на вручення. Своє прізвище не оприлюднює. Відомо тільки, що він власник заводу безалкогольних напоїв «Бон-Буассон».

 

– Хто дзвонить у дзвони, дзвонар-то є?

– Ні, «колоколити» доводиться самому. Потихеньку освоюю, слухом начебто не ображений, в церковному хорі раніше співав.

(Довго отця Сергія вмовляти, як він каже – «поколоколити», не довелося. Варто було бачити, з яким захопленням настоятель витягує з дзвонів чудові звуки. Малиновий передзвін розлітався по всій Івано-Михайлівці, перехожі зупинялися й хрестилися. Стверджують, що дзвін благотворно впливає на людський організм).

 

Зими як переживаєте?

– Через безліч щілин і неутеплених стін, при морозах температура всередині градуса на два вища за зовнішню. Рятують грубка «булерьян», яка досить швидко нагнітає всередину приміщення тепло, та підлоги з електропідігрівом на місці перебування прихожан під час служби.

 

– Скільки вже витрачено на ремонт і реставрацію цього храму?

– В цілому – близько двох мільйонів. Це з урахуванням і моїх 200 тисяч. Скільки ще треба? Щоб усе привести більш-менш у порядок, гадаю, стільки ж. Як зсередини, так і зовні роботи дуже багато.

У дворі симпатичний колодязь і чиясь могила…

– Колодязь, скоріше, декоративний, вода тут погана, але дерев’яний антураж до нього робив сам. А то не могила, а забутий і забитий підземний склеп. Його виявили, коли провалилося колесо вантажівки. Кажуть, у склепі стоїть металева труна, а в ній, судячи з одягу, що зберігся до наших днів, похований хтось із місцевої знаті позаминулого століття. Так, надгробок – це теж моя робота.

 

Боженька все бачить!..

 

 

Чув, Ви в сусідній Андріївці будуєте підземний храм, через що виник скандал із місцевими.

– Ідея збудувати або пристосувати якусь будівлю або підвал під храм в Андріївці жевріла давно. Довго придивлявся, справа в тому, що там немає газу, а хотілося б, на відміну від Івано-Михайлівського, опалювальний храм. І тут знову промисел Божий – хтось із місцевих запропонував всього за 10 тисяч грн купити 25 соток землі, на яких розташовувався колишній колгоспний і досить великий підвал-сховище 1937 року побудови. Мало того, що підвал глибокий, а, значить, теплий взимку і прохолодний влітку, його склепіння та стіни капітально викладені добротною цеглою. Словом, має бути так само комфортно, як у Лаврі. Зізнатися, навіть не мріяв про таке везіння. Виходить, знову Господь управив.

Навесні почав його потихеньку приводити до ладу, для чого залучив хлопців з православного реабілітаційного центру, яким займаюся. Як відомо, це колишні наркомани та алкоголіки, які стали на шлях зцілення. Про це дізналися місцеві, частина з яких – представники релігійної секти нео-язичників. Вони-то все й замутили. Причина одна: під благим наміром нібито захистити село від залучених до благоустрою підвалу та прилеглої території деструктивних елементів – відвести від своєї язичницької вотчини чужих для них іновірців. Скандал вийшов не на жарт, мало не майдан влаштували, мовляв, не хочемо, щоб у селі жили, лікувалися і працювали наркомани… Всі запевнення в доброті моїх намірів були зустрінуті в штики. Зрештою, мені заборонили будувати в селі й реабілітаційний центр, а під шумок – і церкву.

Проблема вирішилася знову за допомогою промислу Божого. Влітку по Андріївці, єдиному в районі селу, пронісся страшний ураган, від якого постраждали, в основному, призвідники конфлікту. Стихія в них знесла дахи на будинках, розвалила паркани, розкидала бетонні покриття… Після чого люди все зрозуміли, та більше ніхто нічого мені не забороняв. Щоправда, від облаштування в Андріївці реабілітаційного центру я відмовився, а ось в якійсь мірі унікальний підземний храм Андрія Первозваного там буде.

 

Євген ЄВТУШЕНКО

Немає коментарів

Залишити коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *