Привид приорільського маєтку

Забобони – це поезія життя.

Йоганн Вольфганг Гете

Наша стаття про те, як Козирщина 110 років тому раптом стала центром авангарду, вміщена в номері за 13 жовтня 2016 року, зовсім не вичерпала теми. Настільки яскраві постаті мистецького світу одночасно жили й творили в Козирщині (нині Великокозирщина Магдалинівського району), що тема ця продовжує вабити новими й новими гранями.

Отже, мальовничий приорільський маєток Козирщина на 1906 рік продано селянсько-поземельному банкові, і батько художника Давида Бурлюка Давид Федорович розподіляв землю для продажу селянам, які потерпали від безземелля.

Не доводьте селян до відчаю

Держава існує не для того, щоб перетворювати земне життя в рай, а для того, щоб завадити йому остаточно перетворитися на пекло.

Микола Бердяєв.

Приїздові Бурлюків передували такі події. В грудні 1905 року в Козирщині сталися   аграрні заворушення. Тоді селяни сусідніх сіл Зачепилівської волості Костянтиноградського повіту з’явилися в економії генеральші Свєчиної в Козирщині. Вони рішуче зажадали повернення  усіх штрафних грошей, утриманих за час існування економії (!). До заорільських селян приєдналися й місцеві, терпець яких теж урвався. Разом вони стали погрожувати, що коли їхні вимоги не задовольнять, вони почнуть випускати з мішків пшеницю і грабувати. Відтак керуючий маєтком був змушений задовольнити претензії і видати понад три тисячі карбованців! 8 грудня подібне сталося в сусідньому Личковому.

16 грудня 1905 року новомосковський повітовий справник рапортував катеринославському губернаторові, що селяни Козирщини і Личкового «перебувають у сильно збудженому стані щодо економії». Відтак він своєю владою 10 грудня перевів до Козирщини два десятки козаків з півсотні, розташованих у Котівці. Водночас просив губернатора надіслати до Новомосковська бодай незначну частину кінноти – як летючий загін її можна було б посилати в місця заворушень і безладів. Справник також просив озброїти поліцейську варту гвинтівками…

Кіннота й гвинтівки на деякий час стали вагомим аргументом. Але довго всидіти на гвинтівках годі. Так виникла потреба продавати селянам панську землю. Лише в такий спосіб можна було убезпечитися від нових безладів.

Панська садиба стає майстернею

Мальовнича панська садиба розташувалася над річкою Оріллю. Вздовж річки тяглася алея зі старих лип. На протилежному березі ріс дубовий ліс, коло берега гомонів очерет. Отже, за півроку в Козирщині, здавалося, нічого не нагадувало про недавній кошмар безладів.

Приїхавши до садиби, вся родина Бурлюків оселилася у великому будинку. Молодий художник Давид Бурлюк перетворив  залу на художню майстерню, посеред якої стояв старовинний круглий стіл. Під дев’ятьма вікнами з двох боків – стільці.  Біля стіни, суміжної з їдальнею, кахляна піч – білі з синьою емаллю кахлі. Цим описом інтер’єру панського маєтку завдячуємо Давидовій сестрі – художниці Людмилі Кузнецовій-Бурлюк. Коло однієї з стін знаходилися полотна з написаними етюдами – Ісаака Бродського, Давида Бурлюка, його брата Володимира, сестри Людмили.

До маєтку приїхали художники Митрофан Мартищенко (з 1911 року – Греков) і Степан Колесников.  Їх було два брати Колесникови і обидва художники, родом з Андріанополя, нині Луганської області.

Будинок мав високий дах, чотири балкони. Довгий балкон під дашком з боку двору  і два невеличких по боках. Найулюбленіший балкон виходив у сад, на ньому і чай пили, вранішній і вечірній, і обідали, й вечеряли.

На вечерю часто варили галушки. Згадували гоголівського Пацюка.  Жартували, сперечалися, хто з’їсть більше за столом. Було гамірно, весело. Їли багато, більше українські страви, смажені ковбаси, сальники, смажених поросят з червоною шкоринкою, маковики, медові пампушки.

Навколо будинку цвів і пахтів бузок. Перед будинком зацвітали клумби. З року в рік садівник вирощував дивовижні садові квіти: левкої, резеду, строкаті одноденні маки, яскраві мов вогонь, ніжні пітуньї, айстри. І як останній акорд – починала квітнути алея лип, купаючи своє листя в притихлій дзеркальній воді повільної річки.

– Так, добре жили поміщики, – казав Мартищенко (Греков).

– Цей маєток продано селянському банкові, – додавав Давид Бурлюк. – Земля продаватиметься лише малоземельним селянам за невисокою ціною.

Митрофан Греков за спогадами Людмили Кузнецової-Бурлюк пильно приглядався до людей, був сповнений сил, невтомно працював. Часом довго оповідав про Горлівку, про шахтарів, серед яких він якийсь час жив. «У Грекова я помічала уважливе, чуйне ставлення до людей, – згадувала Бурлюкова сестра, – він любив життя, любив мистецтво великою, щирою любов’ю. Митрофан справляв враження вдумливого, серйозного юнака. Він дуже полюбляв слухати читання історії мистецтв. «Це краще за роман», – казав він. Митрофан навчався в майстерні Франца Рубо, автора панорам «Оборона Севастополя» і «Бородінська битва», і собі готувався стати баталістом. У Козирщині він переконував молодих малярів у значенні сюжету для картини. Про мистецтво вже тоді говорив своєрідно і дотепно. В радянський час Греков услаився картинами «Тачанка» і «Сурмачі Першої кінної». Зробив ескізи до панорам «Штурм Перекопу» і «Оборона Царицина». Після смерті Грекова його іменем 1935 року названо студію військових художників у Москві. Художники грековської студії оформили, зокрема, відкриту 1975  року в Дніпропетровську діораму «Битва за Дніпро».

Привид блукає маєтком

Якось під час дощу молоді митці посадили позувати стару селянку. На ній був одягнений вигорілий від сонця «салоп». Він переливався блакитно-сірими тонами – красива гама пастельних тонів. Очі у старої теж були блакитні, полинялі.

Салоп пошито, коли стара мала 16 років, а нині їй дев’яносто!

– Дивина! Дев’яносто років і все пам’ятає! – вигукнув Греков. – Так кому цей маєток належав?

– Та попервах Сомовші, а потім єнеральші Свєчиній, а я у Сомовші була в покоївках. Ось поряд та кімната, що до балкона, в ній Сомовша наказала влаштувати балдахін (намет) і поставити під нього ліжко з трьома пуховиками. Спала Сомовша дві ночі. А на третю  сила бісова її викинула з ліжка. Трохи не вбило, все  розкидало, намет звалився…Завелася в домі нечиста сила. Стара жінка в очіпку стала з’являтися ночами.

«Нечистою»  була та кімната, в якій Людмила Бурлюк позувала того ж літа 1906 року Ісакові Бродському, сидячи на підлозі, на килимкові. Цей невеличкий портрет знаходиться в музеї-квартирі Ісака Ізраїльовича Бродського в Петербурзі.

Брат Давида Бурлюка Володимир був атлетичної статури юнак. Якось увечері він повертався з полювання з рушницею за плечима. Сонце сіло, сутеніло. Володя наспівував пісеньку. Відчинивши балконні двері і увійшовши до вітальні, він побачив, що в одному з крісел хтось сидів. Придивився – жіноча постать, стара в очіпку, рюшка очіпка чітко вимальовується. Обличчя неясне. Володя гукнув, простяг руку – все зникло. Через майстерню він вбіг до їдальні. Був блідий, його стали розпитувати, що сталося.

Я бачив привида, – мовив він подавленим голосом.

Разом з Митрофаном Грековим і братом Давидом Людмила Бурлюк вирішила чергувати в темній вітальні. Молоді люди просиділи декілька годин. Але привид не з’являвся.

Свідок кріпаччини

Живучи в панській садибі, творчій молоді цікаво було стикнутися зі старими людьми, котрі знали старий побут.

– Ну, що, дідусю, закуримо? – звертався Греков до діда-сторожа.

– Добре, – і старий брав цигарку. Розкурювали. Потім дід починав розповідати. Розгорталася картина кріпацького життя. Дід пам’ятав його, бо був тоді малим хлопчиком.

– Ось такий дідусь забере з собою правду про кріпацтво, – зітхав Греков.

– Ти помиляєшся. Митрофане, правда про кріпацтво всім добре відома, – заперечував Ісак Бродський.

Вечорами родина Бурлюків та їхні гості в козирщанському маєтку збиралися усі разом на великому балконі, брали участь у спільній розмові. На веранді товариство часто співало старовинні українські пісні. Заспівували зазвичай Митрофан Греков або Ісак Бродський, а решта підспівувала. Народна пісня єднала людей.

Літо скінчилося. Гості роз’їхались. У завмерлому панському будинку привидам стало знов вільніше…

Чий же привид блукав маєтком?

Цікаве питання. Привиди зазвичай паспортів не показують. Проте спробуємо розібратися з колишніми власниками панської садиби в Козирщині. Останньою власницею садиби перед розпродажем землі селянам була генеральша Любов Сергіївна Свєчина. Про неї ми якось розповімо окремо. До неї маєтком володіла Марія Павлівна Сомова (уроджена Ширинська-Шихматова) – це вона зажадала спати під балдахіном. Марія Павлівна Сомова успадкувала землі по чоловікові Михайлу Олександровичу Сомову (народився 1797 – помер до 1862 року). Його батьками були Олександр Васильович Сомов  (1742-1831) і Єфросинія Дмитрівна (уроджена Ізмалкова, померла до 1810 року). Скоріш за все ця бабуся в очіпку і «навідувалася» в маєток через сто років по своїй смерті…Тут тільки одна невелика неув’язка. Першим власником земель при с. Козирщина був колишній запорозький козак Петро Лизандер, полковник у відставці (1779). Але коли і як після нього Козирщину успадкували Сомови, – поки що неясно.

З привидами розбиратися ще тяжче. З’являються вони неохоче, свідчення дають плутані, риси обличчя щоразу розмиті… Якщо маєте свої версії з цього приводу, пишіть! Розглянемо.

Микола ЧАБАН

Tags :

Немає коментарів

Залишити коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *