Пошук, переказ і збирання творів – як окреме мистецтво…

Які народні пісні записав у Новомосковську і Новомосковському повіті відомий український етнограф і поет Іван Манжура?

Ми вже принагідно згадували Івана Івановича Манжуру (1851-1893) в статті, опублікованій 11 серпня 2016 року з розповіддю про те, як закріпачували наших предків. Та тією публікацією тема «Манжура і Новомосковський край» аж ніяк невичерпана.

«Це ж твоя матуся так наробила…»

Іван Манжура народився у Харкові. Матір втратив у п’ять років, батька – в тринадцять. Його батько, дрібний чиновник, критично ставився до порядків, які панували в тогочасному суспільстві. Відтак вільнодумний і відвертий, батько часто втрачав роботу. Безпритульні батько і син поневірялися без засобів до існування по селах і містах Катеринославщини й Харківщини й пройшли разом шість тисяч верст. Хоч офіційно Іван Манжура був дворянин, але про таких казали: «Пани – на двох одні штани…»

Після смерті батька хлопчика забрала до себе тітка, сестра його матері – дружина професора О. О. Потебні. Івась навчається спершу в повітовій школі, потім у Харківській гімназії. Вчився добре. Але з шостого класу виключений за непокірність. І так буде ще не раз.1870 року він став вільним слухачем Харківського ветеринарного інституту. Вступивши до таємного народницького гуртка, ста розповсюджувати книжки серед народу. Тож вже 1871 року його за неблагонадійність поведінки виключають з інституту. Ще й притягають до слідства за належність до «особливого політичного гуртка». До останнього дня свого життя поет-невдаха перебував під постійним наглядом поліції.

Не від доброго життя Манжура змушений весь час змінювати адреси, мандрувати сусідніми губерніями – Харківщиною і Катеринославщиною. Вивчаючи народне життя, систематично збирає фольклорні й етнографічні матеріали. А коли спалахнула війна на Балканах, Манжура на хвилі всенародного піднесенні й солідарності з братами-слов’янами, які не корилися гнітові турків, вступає до сербської армії. Після поранення 1876 року повернувся на батьківщину, живе в Катеринославі або на Катеринославщині, особливо полюбляє Олександрівський повіт (та його частина, яка нині є Васильківським і Покровським районами).

…Якщо будете в с. Рубанівському Васильківського району, обов»яз оково побувайте в музеї Івана Манжури – маленькій хатині. Музей створено з ініціативи місцевого священика о. Василя Пишного. Він став й ініціатором щорічних (двічі на рік – до дня народження і смерті поета!) фестивалі Манжури. Завдяки рубанівцям ім»я поета страдницької долі не забувається, вони видали десятки збірок його творів, пропагують їх серед дітей і дорослих. Отець Василь проводить і щорічні панахиди на могилі Івана Манжури на Севастопольскому цвинтарі в м. Дніпро.

Важлива складова творчого доробку Манжури – записи народних пісень. Поет, як виявилося, залюбки записував зразки народної творчості у нас у Новомосковську і Новомосковському повіті. А повіт був величезний , доходив до р. Дніпро. Манжура завдяки панові Миколі Бикову жив подовгу у його маєтку Мануйлвка Новомосковського повіту. А нині це лівобережна частина м. Дніпро. Під деякими записами пісень стоїть або Мануйлвка, або Попівка. Це- одне й те саме, дві назви одного села.

Невтомний етнограф і фольклорист записував народні пісні не лише в селах, але й по містах – у Катеринославі, Верхньодніпровську, Павлограді. Почесне місце посідає Новомосковськ.

Саме тут, приміром, поет записав відому нині баладу «Оженила мати сина  та й неволею». Це про те як мати посилає сина у поле рубати тополю. Коли він почав рубати тополю, вона заговорила:

-Не рубай, милий, бо я твоя мила.

Це ж твоя матуся так нам наробила,

Послала в поле льону вибирати.

Та ще, як сіяла, вона приказала:

«Не вибереш льону, то не йди додому».

Не вибрала льону – не пішла додому,

А в чистому полі та й заночувала,

До білого світу тополею стала…

Ще одна балада, записана в Новомосковську, – «Ой да ішла дівка до броду по воду». Дівка упустила відеречко в воду, аж тут з’являються три козаки з поля і пропонують їй свої послуги. Один з них за порятунок хотів би з нею одружитися. Але дівка чомусь категорично виступає проти цього:

-А хоч буду на дно поринати,

А не хочу дружиною стати.

А хоч буду на дні жовтий пісок їсти,

А не хочу із тобою сісти.

Ось така дівчина-феміністка, яка рішуче дає одкоша козакові.

Також у Новомосковську Іван Манжура записує досить відому нині баладу «Ой приїхав мій миленький з поля». Чоловік повертається з поля, а помираюча дружина говорить йому:

-Ой умру я, мій миленький, умру,

Та зроби ж мені з клен-дерева труну.

-Та й де ж тобі клен-дерева взяти?

Будеш, мила в сосновій лежати…

Наступна пісня «Ой день воля, день неволя» потрапила в розряд наймитських і бурлацьких. Вона – ніби продовження попередньої балади. Чоловік залишається без жінки з дрібними діточками:

Ой день воля, день неволя,

Ніхто не зна мого горя.

Моє горе великоє –

Рано встаю та й сумую,

Беру топор та й маструю…

Морозенко вчився в Падуанському університеті

Переказувати пісні – справа невдячна. Але нам доведеться ознайомити читачів і з змістом інших пісень нашого краю, котрі зберіг для нащадків Іван Іванович Манжура. Низка пісень записана ним у селі  Багата, але без зазначення повіту. Можливо, це наше село Багате на річці Багатенькій, притоці Орілі. З Приорілля свого часу переселили кріпаків у село Олексіївку, де Манжура записав чи не найбільше пісень. Так ось від цих поміщицьких селян фольклорист почув добре відому пісню «Морозенко» («Ой Морозе, Морозенку, а ти славний козаче…»). Героєм цієї популярної у нас народної пісні став, як відомо, Нестор Морозенко (Станіслав Мрозовицький) – корсунський полковник, військовий діяч доби Хмельниччини. Походив він з галицько-шляхетського подільського роду, здобув блискучу освіту – вчився в Краківському і Падуанському університетах.

1638 року Морозенко став полковником реєстрового козацтва. З початком Визвольної війни перейшов на бік Війська Запорізького. Влітку 1648-го разом з М. Кривоносом та І. Ганжою очолив визвольний рух на Поділлі і Волині. Відзначився у битві під Пилявцями. Під час Збаразької облоги 1649 року очолював козацьку кінноту. Там, під Збаражем і загинув у ході одного з боїв. Переселенці з Орілі скоріш за все не знали докладного життєпису Морозенка. Та сивочолі кобзарі розносили Україною історичні пісні й наші краяни слідом за дідами-прадідами оспівували славного лицаря:

Розлилася кров гаряча,

А як по печі жар, жар,

Тоді стало Морозенка

Та усім людям жаль, жаль.

Ой, чия ж то короговка

А попереду має?

Оце ж того Морозенка,

Що на світі немає…

На нашому Присамар’ї записані й інші перлини фольклору. Під двома весільними піснями «Старша дружечко» і «Наша дружечка маненька» лаконічно зазначено місце запису – с. Євещена. Можливо, це сучасна Євецько- Миколаївка. У Миколаївці записана пісня «Ой хмариться та ще й туманиться» (але Миколаївка – знов таки без зазначення повіту).

«Ой, у полі криниченька», «Ой кінь біжить, земля дрижить», «Чи я тобі не казала», «Росла, росла черешенька» – всі ці пісні занотовані Манжуриною рукою 130-140 років тому в нашому краї.

«Муха борщ пролила…»

Насамкінець – одна жартівлива пісенька. У ній народ дотепно кепкує з власних злиднів:

Тепер же я ані сяк, ані так,

Сирота зостався,

Мати санки іспалила,

Що з печі спускався.

Миш книш прокусила,

Муха борщ пролила,

Півень коня задавив –

Нічим їхати до млина…

У найбільш безпорадній ситуації українців рятував гумор.

«Манжура был романтик, – написав про нього письменник і новомосковський поміщик Микола Васильович Биков, який знав його краще за інших: давав йому прихисток і матеріально підтримував. – Взвинченные недолею и алкоголем его нервы заставляли работать его воображение. И он жил в сказочном мире, пока не вспоминал о себе, о своих невзгодах. Когда он думал о себе, у него выливались жалобы на недолю, и из фольклориста он превращался в лирического поэта…»

Ось як у цієї людини примхливо поєднувалися фольклорист і поет, болі власні і болі народні, життя казкове і життя реальне…

Манжури Івана могила в Севастопольському парку

Манжури Івана могила в Севастопольському парку

…Кажуть, наш народ є володарем унікального скарбу – тисяч і тисяч народних пісень. Та молодь їх вже не знає і не співає. В її навушниках – чужа попса і попсований смак. Наші думи й балади покриваються пилом в академічних виданнях. Натомість примітивні «Лісапети» заполонили ефір й опустили українську пісню на дно невибагливості й примітиву.

Тож для кого старався Іван Манжура?…

Микола ЧАБАН

Tags :

Немає коментарів

Залишити коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *