• OLYMPUS DIGITAL CAMERA
    OLYMPUS DIGITAL CAMERA

«Письменник пише тоді, коли не може не писати»

«Відлуння минулого» так називається нова книга відомого літератора із села Бузівки Магдалинівського району Олександра Басанця, що побачила світ напередодні 65-річчя письменника. Двом цим подіям посвячено ексклюзивне інтерв’ю, яке Олександр Михайлович дав нашому кореспонденту.

– Олександре Михайловичу, Ви відомі як автор новел і оповідань «Степовий холод», «Слід минулого літа», «У затишному кубельці», збірки пригодницьких повістей для дітей «Чиста каламуть» та історичних повістей «Два береги». Й ось раптом… спогади. Ви обрали новий жанр?

– Не я його обрав, а він мене. Письменник пише тоді, коли не може не писати, коли підпирає матеріал і не дає проходу. Нічого не залишається, як сідати за перо, а точніше, за ноутбук. Коли одного американського прозаїка запитали: «Чому Ви написали цей роман?», він відповів: «А в мене не було іншого виходу».

– Ваша книга спогадів «Відлуння минулого» складається з двох частин, котрі відрізняються одна від одної за формою, манерою викладу. «Оселі, що зберігали тепло» — це деталізована розповідь із ліричними відступами й роздумами про рід, друзів, сусідів, а «Студентство» — це веселі й повчальні новели з життя студентів-філологів. Невже немає вигаданих героїв?

– Всі історії списані з натури зі збереженням імен та прізвищ, а пригоди з диваками-філологами траплялися такі, що ніякої додаткової творчої фантазії не потрібно. Чимало героїв цих новел стали відомими літераторами. Наприклад, Юрко Кириченко за своє життя видав понад 50 поетичних збірок, Юрій Буряк став лауреатом найвищої літературної премії України — імені Шевченка, Володимир Буряк був прозаїком і професором, а Тамара Алексєєва (Хом’як) — нині декан філфаку Запорізького національного університету.

Щодо першої частини спогадів, то читачі помандрують укупі з автором Котовкою, що на Магдалинівщині. Вони побувають у П’ятихатках, вулицях Калиновій і Робочій, у парку, на танцях, у музичній і середній школах, на Лимані, Жолобку й Орелі, зазирнуть до багатьох осель. Я називаю своє село Котівкою, а не Котовкою, дотримуючись історичної достовірності і правил українського правопису. До речі, агрофірма «Котівка» у своїй назві зберегла літеру «і» в суфіксі, а разом із нею й український код.

-Як Вам писалася книга?

– Напрочуд легко. Наче Вища Сила диктувала, а я тільки записував. Проте при обробці тексту довелося обкласти себе словниками й довідниками, а потім текст ще тричі редагував. Є таке поняття в письменника — авторська сліпота, коли втомлений автор своїх помилок уже не помічає. Однак видавництво «Крос-Принт», яке видрукувало мемуари, поставилося до мене терпляче. Цей процес тривав три місяці. Так я провів літню відпустку. Думав, що текст мені набридне, як гірка редька, але ж ні…

– Отже Ви задоволені співпрацею?

– Так, я вдячний приватному підприємцю Олександру Удовиченку, його доньці Анні. Олександр Миколайович родом із Бузівки, весь наклад книги привіз мені додому, а консультації щодо тексту проходили в основному в електронному режимі. Щодо виходу книги я ні разу не навідувався до Дніпра.

– Ви користувалися послугами спонсорів?

– Ні, я зробив подарунок сам собі з нагоди свого сімнадцяти з великим гаком — річчя, яке святкую на Покрову.

– Де можна взяти книгу?

– В бібліотеках Магдалинівки, Котовки, Бузівки. Електронний варіант розміщений на сайті Бузівської ЗОШ у розділі «Наші книги й публікації».

– Які Ваші творчі плани?

– Секрет. Я забобонний.

– Що б Ви хотіли побажати нашому читачеві?

– Люби рідне слово, книгу, твій рідний край і газету з такою ж назвою.

– Дякую за розмову.

– Навзаєм.

Євген ЄВТУШЕНКО

Немає коментарів

Залишити коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *