Озброєний, але зовсім безпечний

78-річний Павло Іванович Мотовилов — збирач, хранитель і один із небагатьох колекціонерів зброї не тільки в Новомосковську, але й в області, який не приховує свого пристрасного захоплення.

Під час ближчого знайомства з Павлом Івановичем з’ясувалося, що новомосковський колекціонер цікавий не тільки своїм рідкісним хобі, а і причинами, що багато років тому розбудили в ньому цю пристрасть. Не менше заворожує своїми історико-географічними нюансами також його генеалогічне дерево і, власне, біографія.

— Мій батько, дід і прадід були вихідцями із селища Холмогори, що в Архангельській губернії, батьківщини першого російського вченого, дослідника природи, поета й засновника російської академії наук Михайла Васильовича Ломоносова. Вони були родовими рибалками-поморами, добували тріску, сайду, палтус у гирлі Північної Двіни й  у Білому морі, мати — українка, родом звідси, з Присамар’я. Під час голодування початку 30-х років із подругою поїхала виживати в Мурманськ, де працювала офіціанткою на судах-лісовозах. Там і познайомилися з моїм майбутнім батьком, який також матросив на північних морях, — розповідає колекціонер.

— Батьки одружилися, спочатку пожили на батьківщині батька, а народжувати мене, перед початком Великої Вітчизняної війни, приїхали в Україну, на мамину батьківщину. Влаштувалися в Новомосковську, на Перевалі. У квітні 1941-го батька забрали на перепідготовку в 30-у Іркутську дивізію, яка дислокувалася в Павлограді. Звідки він і пішов на фронт. Останній лист від нього мама отримала восени 41-го з-під Смоленська. А взимку прийшло повідомлення, що пропав безвісти. Усі мої спроби дізнатися про нього, так само як і про долю 30-ї Іркутської дивізії, ні до чого не призвели — у всіх архівах міністерства оборони відомості про велике військове з’єднання з 12 тисяч осіб — як у воду канули…

– Судячи з тільнику і фотографій на стіні, строкову службу проходили на флоті?

— Напевно любов до морської служби в мене на генному рівні, передалася від предків і батьків. І доля розпорядилася так, що мене призвали на флот. Після навчання, де отримав спеціальність шифрувальника-секретчика, служив на Чорноморському флоті, спочатку на підводному човні в Севастополі, потім на урядовому кораблі «Ангара», колишній особистій яхті командувача військово-морським флотом фашистської Німеччини контр-адмірала Деніца, що дістався нам по репарації. Служба припала до душі, не дарма віддав їй шість років життя, — після чотирьох років строкової залишився ще на два роки. Досі в День військово-морського флоту піднімаю у дворі прапор ВМФ.

– З чого почалася любов до зброї?

— З війни, точніше, з її закінчення. Розруха, голод, безбатченки, багато моїх однолітків залишилися без батьків. Крім зброї, що валялася в лісах і полях, інших іграшок і розваг не було, тому грали тільки у війну. І, звісно, хотілося по-справжньому, — з кулеметами, автоматами, пістолетами, що стріляють. Добре, що такого добра в повоєнний час можна було знайти практично на кожному квадратному метрі землі. Збиралися з пацанами в пошукові загони і, що називається, на череві виорювало кожен метр. Без десятка збройових трофеїв не поверталися. Багато чого знаходили, але багато пацанів поплатилася за такі знахідки здоров’ям, а то й життям. У кращому випадку, залишалися без рук або ніг, підриваючись на мінах або фугасах, отримували важкі поранення. Усе через дитячу безтурботність і елементарне невміння поводитися зі зброєю.

– Треба думати, Вас така гірка доля оминула?

— На жаль, ні. Грали ми якось у «війнушки» біля підбитого танка. Я був наймолодшим і найхудішим з усієї компанії пацанів. Щоби напевно сховатися від переслідування умовного противника, я заліз у моторне відділення танка. Наступаючі, зазирнувши в люк башти танка й нікого там не знайшовши, вирішили підірвати «ворожий» танк. Хтось витягнув гранату — справжню! — і кинув її в башту. Пам’ятав тільки яскраве полум’я й оглушливий звук вибуху. На щастя, уламки мене не зачепили, але контузію отримав я серйозну. З вух пішла кров, голова лопалася від болю і важності… Пам’ятаю, усе літо пролежав у лікарні. Як сказали лікарі, від звичайних після контузії наслідків мене врятував юний організм…

– Більше на поля колишніх боїв не тягнуло?

— У 1947-му році Сталін оголосив компанію зі знешкодження боєприпасів і зброї. Біля нашої п’ятої школи встановили намет, у ньому цілодобово чергували сапери, які в будь-який момент могли виїхати на розмінування або знешкодження, проконсультувати будь-якого жителя, що звернувся по допомогу.

Спочатку в постлікарняний час став дещо обережнішим — збирав тільки патрони, використовував їх для гри в олов’яні солдатики — чим патрон більший і хитромудріший, тим чин у солдатика вищий… Міняв їх у пацанів на хліб, сало, цукор, цукерки. Я зі старенькою бабусею жив тоді в землянці, викопаній біля згорілого будинку. За час окупації на Перевалі з 230 будинків залишилися цілими лише вісім…

У той зимовий вечір я, як завжди, при світлі тьмяного каганця грався з патронами. Постукавши, у землянку увійшов сапер із намету, що чергував біля школи, і попросив продати або поміняти на тушонку самогон. Знесилено від голоду бабуся вже не вставала, але з останніх сил присоромила старшину, мовляв, побійся Бога, який самогон, якщо в мене і внук другий день крихти в рота не брав?! Тільки тоді військовий звернув увагу на мене й на купу патронів на підлозі. Тут бабуся почала соромити вже мене і просити сапера забрати все це від гріха подалі. Старшина згріб весь мій скарб собі в речовий мішок, а натомість пообіцяв вранці подарувати розумну книгу, у якій намальовані та описані дії багатьох боєприпасів і зброї. Сапер слово дотримав, я став володарем безцінної на той час книги «Наставления по саперному делу РКК» (Робітничо-селянської Червоної армії), датованої 1939-м роком. Крім того, коли сапери виїхали, до мене почали звертатися як до досвідченого піротехніка всі пацани з Перевала.

– Що-небудь із післявоєнного дитинства в сьогоднішній колекції зброї збереглося?

— Та, яке там!.. Життя поступово почало налагоджуватися, пішов до школи, уроки, дорослішав, треба було думати про майбутнє. Тим більше, що в 50-х роках знайти більш-менш нормальну роботу було практично неможливо. Наприклад, щоби влаштуватися на Новомосковський трубний завод навіть фронтовики записувалися в чергу. У 16 років я пішов вчитися на покрівельника-бляхаря в артіль інвалідів і глухонімих. Словом, до армії я вже заробляв на хліб і думати про хлопчачі захоплення було ніколи. Після флотської служби працював на Новомосковському трубному, у цеху контрольно-вимірювальних приладів, потім заробляв «гарячий стаж» у прокатному цеху. Там-то я й захопився колекціонуванням, тільки не зброї, а монет — нумізматикою. І, треба зізнатися, зібрав досить непогану колекцію…

– Але зараз не про монети, а про зброю. Коли й що стало прецедентом такого незвичного колекціонування?

— Не що, а хто. Років 35–40 тому проговорився зять моєї куми й сусідки, що в нього на горищi валяється німецький кулемет МG-34, який він також у дитинстві десь у землі відкопав. Кулемет виявився недієздатним, оскільки в стовбурі застрягла куля. Саме тоді в мені несподівано і прокинувся колишній хлопчачий азарт до зброї, який затьмарив і нумізматику, й улюблену риболовлю, й інші захоплення. Я довго вмовляв зятя куми віддати або продати раритет. Зрештою, він мені його подарував. Цією людиною виявився Сергій Анатолійович Мороз, у минулому мер Новомосковська. Добрий початок — половина діла, отже виходить, що зібранню своєї колекції я зобов’язаний йому. Далі вимінював на монети, купував, діставав, випрошував… Словом, кожен екземпляр зброї в колекції має свою неповторну історію придбання.

– Цікаво, чи можна купити раритетну зброю на ринках?

— Раніше я їздив у Дніпро, де на одному з «блошиних ринків» я купував або обмінював на монети деякі екземпляри. Згодом обзавівся знайомими, які знайомили зі своїми знайомими колекціонерами або «чорними копачами». Отже, усі ланки ланцюжка задовольняли свої запити в міру своїх можливостей. Зараз і того простіше — через інтернет.

– Наскільки відомо, зберігання навіть «холодної» зброї вимагає відповідного дозволу…

— Знаєте, я один із небагатьох офіційно зареєстрованих колекціонерів зброї не тільки в Новомосковську, а й на Дніпропетровщині. Більшість моїх колег із якихось причин намагаються приховати своє захоплення. У мене ж є документ на зберігання й колекціонування, виданий дозвільною системою місцевої поліції, у якому чорним по білому написано, що «макети зброї II Світової війни оглянутi, дослiдженi i не є бойовою стрiлецькою зброєю». Крім того, моя колекція не раз виставлялася в нашому історичному музеї, її частенько експонують на міських і районних святах, за що мене нагородив грамотою народний депутат України Вадим Нестеренко. Особливим же попитом моя колекція користується в школах, де я також частий гість, особливо в Перевалівській школі № 5. Влітку хлопчаки завсідники мого будинку милуються, вивчають, засипають питаннями.

– Чому документ називає їх «макети зброї», коли ми бачимо оригінали?

— Майже всі експонати діставалися мені далеко не в ідеальному вигляді. У багатьох були відсутні або перебували в непридатному стані приклади та інші дерев’яні, а також металеві частини. Доводилося виточувати, випилювати й доводити до оригінальної близькості самостійно. Отже, такі вже вважаються макетами. Зберігай, скільки завгодно…

Євген ЄВТУШЕНКО

Про головне

Що та в якій кількості входить до Вашої колекції зброї?

– З російсько-радянського арсеналу: дві гвинтiвки Мосiна 1891 р.; два карабiни Мосiна 1910 і 1938рр.; гвинтiвка Мосiна снайперська з оптичним прицілом; гвинтiвка Токарева СВТ-40; протитанкова рушниця ПТР-40; автомат ППШ-40; автомат ППС-43; кулемет Дегтярьова піхотний.

Зброя союзників — автомат «Томпсон» М-28 — США.

Німецька і зброя держав, які воювали проти СРСР: гвинтiвка Маузер К-98; кулемети МG-34, МG-40 і МG-42 — усі з Німеччинм; гвинтiвка Манлiхер — Угорщина; гвинтiвка VZ-24 — Чехія; гвинтiвка Карл Густав — Швеція.

Кількість ніколи не рахував — погана прикмета.

Немає коментарів

Залишити коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *