Не треба істерити

Нормальна людина десь у нормальній європейській країні сьогодні стурбована нормальними людськими проблемами. Містяни думають про те, як дожити до відпустки в жарких і запилених містах, фермери стурбовані порятунком врожаю, якому загрожують відсутність дощів і аномальне сонце. І тільки ми бігаємо замкнутим колом якихось псевдополітичних проблем, кошмарних зрад і перемог, нескінченних виборів-перевиборів. Бігаємо, а коло замкнуте, фінішу все немає й немає.

От скажіть собі чесно – ви знаєте досконально що таке ПАРЄ? Ця горезвісна Парламентська Асамблея Ради Європи? А що таке Рада Європи? Чим вона займається? А Рада Європи (РЄ) та Європейський Союз (ЄС) чимось один від одного відрізняються? Ось якщо ви в таких нюансах не розумієтеся, то звідки така паніка у відповідь на цілком буденне повідомлення про те, що ПАРЄ приймає рішення про повернення в свої ряди делегації з РФ? Що вам від цього – жарко або холодно? На будь-яку новину потрібно дивитися тверезим і спокійним поглядом і намагатися зрозуміти її суть.

Всі структури Ради Європи і ПАРЄ – це виключно консультативні органи, вони не мають найменшого відношення до органів влади Євросоюзу. Це щось на зразок європейських посиденьок із серії «…а поговорити». Будуть вони говорити за участю російських делегатів або без їхньої участі – на реальну політику це впливу не має. Але у нас всі раптом дружно почали рвати на собі волосся, мовляв, «шеф, все пропало», «з РФ знімають санкції», «Європа зрадила Україну». Повна нісенітниця. Санкції – це Євросоюз, санкції не знімають, навпаки їх продовжили. Ні ж. Ми ніяких розумних слів не чуємо, ми кричимо один на одного в пошуках зради і винних у ній. Хто винен? Зеленський? Порошенко? 73% або 25%?

Вже навіть одіозний наш міністр Клімкін починає говорити не властиві йому тверезі речі. Пояснює, що рішення про повернення російської делегації в ПАРЄ було кулуарно прийняте ще до президентських виборів в Україні, що прагматичні європейці розуміють – не можна піклуватися про долю Європи, не маючи прямого діалогу з Росією. Ми все одно не віримо і страждаємо.

Але вже якщо страждати, то зовсім не через Парламентську Асамблею та російську делегацію. Страждати потрібно через те, що всі європейці ще раз ткнули нам в ніс одну просту істину. Вона про те, що для кожної країни своя сорочка ближче до тіла. Говорячи культурним терміном – це прагматизм у зовнішній політиці. Його колись дуже давно і дуже відверто сформулювали в Англії, пояснивши що в імперії немає постійних ворогів і друзів, постійними можуть бути тільки інтереси країни.

І всі наші розмови останніх п’яти років про те, що Євросоюз із власних штанів вискочить і останню срібну вилку в ломбард закладе заради України – це мильна бульбашка пропаганди. Поки що всі просто використовують нас у своїх інтересах, а ми використовувати їх у наших власних інтересах не навчилися. Власне кажучи, це і є найточніший результат епохи Порошенко.

Мене інше бентежить. Як це так виходить, що на всіх своїх зарубіжних зустрічах Зеленський ні на півсантиметра не відходить від риторики свого попередника? Все про те ж саме – санкції, європейська солідарність, ми переможемо, ми не будемо вести діалог із Росією, ми впритул не помічаємо ніяких «ЛНР» і «ДНР». Стоп, стоп! А за що голосував народ, обираючи Зеленського? За риторику Порошенко? Ні категорично. Останні соцдослідження середини червня стверджують зовсім протилежне – до 70% українців вимагають від Президента прямих переговорів хоч із чортом заради пошуків розумного компромісу і встановлення миру. Ось про це треба думати. Про ПАРЄ і російську делегацію нехай ллють сльози ті, хто остаточно перегрівся на сонці.

Ваш Мартин КАПУСТА

Немає коментарів

Залишити коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *