Невгамовна: директор Василівського НВК Ірина Шаповал

Написати про директора Василівського НВК Ірину Шаповал нам порадив голова сільради Юрій Писаренко, мовляв, вона невгамовна, її знають і люблять усі — від сільських старожилів до крихіток, що лише мріють про школу.

Ірина родом із сусідньої Андріївки. ЇЇ мама пропрацювала дояркою на фермі, тато — комбайнером. Після Андріївської восьмирічки перевелася до Василівської середньої школи. Згадує історію, як одного разу роздивлялася нову школу, а до неї підійшов якийсь дядько з вусами й поцікавився, що вона тут робить? Іра, з властивою їй прямотою, випалила: «Хочу тут вчитися і стати директором цієї школи!». Виявилося, що той дядько був тодішнім директором…

Ірина полюбляла уроки вчительки російської літератури та, звісно, сам предмет. Із золотою медаллю «в кишені» закінчила відділення російської філології Криворізького педуніверситету. Деякий час викладала в Андріївській школі, доки той самий директор із вусами з Василівки не покликав молоду вчительку до себе в школу. Не інакше, щоби та рівно через десять років здійснила свою дівочу мрію — стала директором школи.

– Чому саме Вас висунули на кандидатуру директора?

— Напевно тому, що я не боялася й не боюся брати на себе будь-яку відповідальність. Страшно лише перед одним — щоби нічого не сталося з моїми підопічними дітьми. Усе інше можна вирішити і виправити, тим більше, якщо бачиш кінцеву мету, знаєш, як дійти до цієї мети, і коли поруч із тобою колектив однодумців: педагогів, батьків учнів, а також громадськості села. Тільки за таких умов будь-яка справа по плечу. Що ми, власне, і намагаємося робити.

– Голова сільради, захлинаючись, розповідав, як із Вашою допомогою організували при школі дитячий садок.

— 2006 рік видався найскладнішим у моїй 22-річній педагогічній роботи. Мало того, що на мене, просту вчительку, звалився неймовірно відповідальний тягар керування школою, так мені ще й поставили завдання відкрити у Василівці дитсадок, оскільки в селі налічувалося до 45, так би мовити, безгоспних діток від 3 до 6 років. Фактично, весь організаційний процес ліг на мене. Насамперед, потрібно було забезпечити садок водою, якої після розвалу колгоспу не стало. Своїми силами викопали колодязь, провели воду, відкрили групу на 20 дітей.

– А що це за історії зі свердловиною, яку пробурили в школі й обзавелися медсестрою, і все без необхідних у таких випадках бюрократичних погоджень?

— Вода в колодязі таємниче зникла. Постало під сумнів питання про існування не тільки дитячого садка, а й самої школи. Оскільки водопроводу до школи не було, а будувати його ніхто не збирався, наші чудові батьки запропонували провести благодійний ярмарок, за допомогою якого зібрати гроші на буріння свердловини. Ідеєю заразилася вся Василівка. Школярі майстрували стільчики, табуретки, їхні батьки пекли різні ласощі, плели кошики, в’язали вовняні шкарпетки, килимки, віники, мітли. Усе це виставили на продаж. Оголосили дату й мету проведення виставки. Ніхто не очікував, що відгукнеться так багато людей і, що дивно, не тільки з Василівки, а й із сусідніх сіл та Новомосковщини, приїхали навіть з обласного центру. Приходили не заради покупок, а щоб матеріально допомогти школі з водою. Зібрали величезну на той час суму — приблизно 16 тисяч. Запросили фахівців, які успішно пробурили свердловину глибиною 52 метри. Фермери та батьки допомогли викопати траншею довжиною 122 метри, вкласти труби, придбати насос і дати школі воду.

А ще пишаюся тим, що побудували в школі чудовий туалет, адже з 1976-го, року побудови школи, усі користувалися вуличним, так званим, всепогоднім.

— Відтоді проведення на Масляну благодійних ярмарків стало для школи доброю традицією. Визначаємо мету збору й напередодні сповіщаємо. У результаті купили, наприклад, тенісний стіл, інший спортивний інвентар, встановили питний фонтанчик, збирали гроші на ліки й лікування нашому онкохворому учневі. Уже три роки допомагаємо воюючим на Донбасі воїнам: збираємо трав’яні чаї з плодів шкільного саду сушимо фрукти для узвару, батьки й дівчатка печуть домашні смаколики. Цього року ми витратили зібрані гроші на ремонт класів і в їдальню закупили нові мийки.

Що ж стосується введення посади шкільної медсестри — так це моя затія. Після низки трагічних випадків в українських школах на уроках фізкультури та масових отруєнь у шкільних їдальнях — залишити школу без медпрацівника не змогла. Хоча медсестра має бути в школах із не менш ніж 350 учнями. Можна подумати, що там, де дітей менше, як у нас, вони невразливі. Тим більше, ми одні з перших у районі застосували інклюзивне навчання для дітей з особливими потребами. Словом, після внутрішньої штатної перетрубаціі я знайшла прихований резерв на ставку медсестри. За допомогою наших благодійників обладнали медкабінет, райвно допомогло з меблями.

– Чи є привід для гордості своїми випускниками?

— О, звісно! Мої випускники працюють у всьому світі. Наприклад, наш Василівській вундеркінд Оксана Волощенко, яка майже екстерном закінчила нашу школу, після закінчення біофаку ДНУ вже п’ятий рік працює в легендарному НАСА, Національному аерокосмічному агентстві США, і живе у Флориді. Вона мікробіолог, має вчений ступінь доктора технічних наук, працює в області нано-технологій. Приїжджала, ось, нещодавно у відпустку, каже, що її перевели в Нову Зеландію. До речі, у США працює не одна Оксана. Інші — у Європі, Китаї, у КБ «Південне», займають високі посади в Дніпрі, є голови сільрад, директори шкіл, фермери і, звісно ж, наша гордість — вісім воїнів-АТОшників, які вже пройшли службу або ще воюють на Донбасі.

– Правда, що Василівська школа розташована в історичному місці, та і шкільний сад унікальний?

— Площа пришкільної території — 4, 5 гектара, половину з яких займає шкільний сад, закладений ще колишнім господарем тутешніх місць, графом Ностицем і відновлений учнями в 1978 році. За документами, у саду були висаджені найстаріші сорти яблунь та вишень, які існували в Україні. Зараз це справжній біологічний раритет, який ми пестимо і плекаємо. Ми привели до ладу старі дерева, досадили ще яблуні, горіхи, айву, аличу — сушимо і весь рік п’ємо узвари. Сама ж школа розташована на території панського маєтку, від якого залишилися лише одна сосна і два дуба.

– Кажуть, зараз учнів шкіл не можна залучати до суспільно-корисної праці…

— А ми їх і не змушуємо заготовлювати сіно або чистити стайні, але, хто тоді буде доглядати за тим же садом, за кімнатними квітами в самій школі?.. Ми прищеплюємо не тільки відповідальність і хазяйські навички, ми прищеплюємо любов до тієї ж квітки чи яблуньки… Їх не зобов’язують накривати в шкільній їдальні, але прибрати за собою брудний посуд, а черговим протерти столи й розставити стільці — це святе.

– Ви сувора вчителька?

— Намагаюся будувати відносини на довірі. З дітьми не можна постійно бути строгою — звикають. Їх любити треба, гладити по голівці, обіймати, якщо не руками, то всією душею, хвалити, розмовляти, цікавитися їх проблемами. На жаль, усього цього деякі зовсім не отримують вдома.

– Про що мрієте?

— Утеплити фасад і стіни школи, замінити половину вікон на енергозберігаючі та перейти на альтернативні опалення та види енергії. Задумки є, будемо їх реалізовувати.

– Цікаво, по чиїх стопах пішли Ваші діти?

— Старший син закінчив фізтех ДНУ і працює в КБ «Південне», молодший теж після університету працює в області IT-технологій у китайській компанії. Чоловік — у галузі будівництва. Однорічний онук, звісно, ще не визначився з вибором.

– Ваші життєві вподобання?

— Не люблю спокою. Лише тоді відчуваю себе спокійною, коли всі навколо рухаються, творять, садять, будують, поливають, прибирають… І сама починаю день із пробіжки із собакою до Самари, обов’язково плаваю, а взимку моржую. О 7.00 я вже на роботі, з нетерпінням чекаю, коли почнеться робоча суєта. Люблю море, сумую за Кримом, за горами, компенсую Карпатами. Обожнюю ганяти у футбол, грати у волейбол і дивитися бокс — братів Кличко, Усика та Головащенка.

Євген ЄВТУШЕНКО

Немає коментарів

Залишити коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *