• Людмила Яковенко

На війні як на війні…

Про волонтерку 1904 року Людмилу Яковенко-Яковлєву

Минулого разу ми розповіли про новомосковського повітового старосту часів гетьмана П. Скоропадського – Христофора Бойє. Сьогодні – про його дружину – «першу леді» в повіті  1918 року. Однак такі визначення – не для неї. Людмила Володимирівна залишалася жінкою скромною і цілком віддавала себе сім’ї й пораненим.

… Їхнє романтичне знайомство відбулося на півдні Франції, в Каннах, де повітря напоєне весною і коханням. Йому немає і 30, а їй всього 23. І що їм до того, що він з паличкою і кульгає через пошкоджений хребет. А у неї протез і ампутована нога…

Японія оголошувати війни не стала

Та війна була розпочата Японією. Вважається, що це збройне зіткнення прискорило революцію 1905-1907 років. Як би там не було, війна дала приклади героїзму, в тому числі й українки Людмили Яковенко.

А почалося все з того, що Японія запропонувала Росії переглянути існуючі між обома імперіями угоди щодо Кореї. Переговори не були ще закінчені, як Японія раптово сповістила про припинення переговорів і про розрив дипломатичних відносин. Японський уряд без оголошення війни віддав наказ своїм міноносцям атакувати російську ескадру, яка стояла на зовнішньому рейді фортеці Порт Артур. «Після отримання про це донесення намісника нашого на Далекому Сході, ми негайно ж звеліли збройною силою відповісти на виклик Японії», – говорилося в Найвищому Маніфесті Миколи ІІ від 27 січня 1904 року. Так розпочалася програна Росією війна…

У різних губерніях стали формуватися земські санітарні загони. Подібний загін спорядили і в Катеринославі. Сестра-жалібниця Харківського земського загону Людмила Володимирівна Яковенко-Яковлєва в розпалі військових дій за власною ініціативою, волонтеркою, поїхала зі старшою сестрою з Харкова на Далекий Схід. Було це 4 травня 1904 року. Дорога чекала далека – через усю величезну країну. 4 липня молода жінка вже працювала на полі битви.

За її плечима – зовсім крихітна на той час біографія. Мала всього 23 роки. За народженням киянка, вона за одними даними закінчила Фундуклеївську гімназію в Києві, за іншими – гімназію в Черкасах. Служила в Харківській губерніяльній земській управі.

Роботи в сестер-жалібниць – сила-силенна

В липні Людмила перенесла важку втрату. В сутичці з японцями вона втратила близького родича. Їй повідомили про це в селі Аньпін, де знаходився санітарний загін харківського земства.

Людмила Яковенко в супроводі денщика-грузина вирушила розшукувати близьку людину та знайшла серед купи тіл зі слабкими ознаками життя. З великими труднощами вдалося доставити його на перев’язувальний пункт, але, за кілька днів він помер. Денщик, теж поранений, залишився при Людмилі і служив їй до останніх днів.

А роботи в сестри було вдосталь. «Ми забували про їжу та відпочинок, – говорила вона, – мої нерви швидко одерев’яніли. Але потім, коли я залишалася сама, нерви давали себе знати, і сильна напруга їх відпружувалася гіркими слізьми…»

…Ляоянський бій був з числа невдалих для Росії. Після відступу російської армії від Ляояна до газет потрапила чутка, що під час бомбардування вбита сестра-жалібниця Людмила Яковенко-Яковлєва. Чутка виявилася невірною. Під час перев’язування поранених біля станції Ляоян Людмила 19 серпня була тяжко поранена в обидві ноги, тож одну довелося їй відтяти вище коліна. За словами наказу генерал-ад’ютанта Олексія Куропаткіна вона «здобула собі безсмертну славу своєю невтомною та самовідданою працею». Людмила Яковенко нагороджена срібною медаллю з написом «За хоробрість» для носіння на грудях на георгіївській стрічці.

Але в житті все зовсім не так святково і романтично.

– Перше враження було гнітюче, – згадуватиме сестра жалібниця, – вид поранених, їхні стогони, безперервний грім гарматних пострілів… Але не можна було піддаватися цьому враженню, треба було робити те, для чого ми сюди добровільно з’явилися…

Під час військових дій на частку харківського загону випало чимало важкої роботи. Санітарний загін головним чином обслуговував Тамбовський, Орловський і Брянський полки. Рядові стійко зносили страшні муки, згадувала вона. Офіцери ж, особливо тяжко поранені, часто вередували: неодмінно, щоб сама сестра милосердя готувала та подавала їм каву, глінтвейн, щоб тільки вона обмахувала їх віялом… «І виконуєш, звичайно, все це, усвідомлюючи, що полегшуєш страждання ближнього. Сестри перевтомлювалися, але тим не менше сердилися, коли їм пропонували залишити на час роботу й відпочити. Сердилися сестри і на непорядне ставлення до них деяких докторів»…

У період російського відступу

За весь час її перебування в загоні їй довелося бачити масу тяжкопоранених. Це був період систематичного відступу російських військ. Коли військові дії затихали, сестри відвідували позиції найближчих полків. Між іншим Людмила відвідала свого дядька – капітана 122-го піхотного Тамбовського полку Медера.

«Я була вражена, – говорила жінка в одному інтерв’ю, – що в такий час у Росії охоче, як і завжди, відвідуються маскаради, шантани тощо. Коли в Москві я дізналася про здачу Порт-Артура, я тяжко знепритомніла. А Москва в цей день веселилася…

Ні, я знову хочу жити тим життям, і тільки-но одужаю, знову поїду на Далекий Схід, говорила Людмила. – Адже я можу бути корисною якщо не в загоні, то у шпиталі…»

Вже за півтора місяця після приїзду Людмила Яковенко була важко поранена.

– Вранці 19 серпня, – згадувала вона, – до нас у загін приїхав генерал Куропаткін і сказав, що ймовірно з полудня японці почнуть обстрілювати Ляоян артилерійським вогнем. Негайно заходилися евакуювати поранених. Піднялася страшна метушня. З Ляояна відправлявся поїзд за поїздом. Поранених і хворих в Ляояні була маса. На пункті харківського земства, розрахованому на 50 ліжок, було 800 осіб.

Навіть церква була повна поранених. Тут перев’язували поранених, робили операції, причащали вмираючих, тут же лежали неприбрані трупи померлих. Близько 12-ї години японці дійсно почали обстрілювати місто. Поранених на той час майже всіх вивезли. З одним доктором Людмила вирушила на вокзал, щоб поглянути, чи не залишилося що-небудь з цінних речей. У цей час вправо від них почали лягати снаряди. Вони взяли лівіше по полотну, раптом ззаду вона почула якийсь шум і впала. Права нога була абсолютно покалічена, ліва теж поранена. До неї підбіг доктор, хотів її підняти, але не міг, бо теж був поранений. З великими труднощами її перенесли до вагону та зробили першу перев’язку порваними на бинти косинками й фартухами сестер милосердя.

У Тепіні їй зробили вже справжню перев’язку та наклали «шини». Там вона пролежала близько тижня. Потім її перевели в Харбін, в Іверську громаду. Близько місяця вона перебувала між життям і смертю. Чотирнадцять разів її «хлороформували». Через місяць виникла небезпека зараження крові і їй ампутували праву ногу вище коліна. Справа в тому, що почалася гангрена у правій, сильно роздробленій кістками нозі. Ось чому доктор громади хірург Лев Вільгельмович Борнгаупт зважився на ампутацію. Сталося це 20 вересня 1904 року. Перед операцією Людмила перебувала без свідомості, та коли прийшла до тями, ноги вже не було.

Поранені потім розповідали їй, що, знаючи про її безнадійний стан і думаючи, що її немає більш на світі, в Орловському та Севскому полках по ній були відслужені панахиди.

В Іверській громаді в Харбіні їй було дуже добре. На її переконання порятунком життя, що висіло на волосині, вона багато зобов’язана доктору Борнгаупту, котрий не залишав її без допомоги ні на хвилину. Уповноважений камергер Катков оточив її увагою, і їй доставлялося все, що вона хотіла. Хоча це часом і було пов’язане зі значними труднощами.

У Харбіні Людмила Яковенко пробула до 19 листопада. Потім у поїзді великої княгині Марії Павлівни її відправили до Іркутська, звідки вона виїхала до Москви. Там Людмила перебувала в лікарні Іверської громади сестер-жалібниць. Тут її двічі відвідала велика княгиня Єлизавета Федорівна.

18 січня 1905 року Людмила Яковенко ранковим поїздом прибула з Москви до Петербурга. За її переміщеннями пильно стежили газетярі. У місцевих газетах з’явилися статті про неї під помітними заголовками «Сестра-героїня». А столичне «Новое время» 24 листопада 1904 року вийшло з її портретом і розповіддю про її героїзм. З Петербурга Людмила виїжджала на лікування на південь Франції.

У Каннах вона познайомилася з 30-річним Христофором Бойє. Обох направили на лікування після важких поранень. У Христофора осколок у хребті, в Людмили одна нога відірвана шрапнеллю, друга ампутована після гангрени.  Того ж 1905 року вони вирішили побратися.

Ця героїчна жінка народила і виростила двох дітей (1909 та 1910 рр. народження). Під час служби чоловіка в Слонімі та Білорусі вона на протезах працювала медсестрою.

В лютому 1917-го Христофор Бойє з дружиною переїхали до Катеринослава, куди його призначили віце-губернатором. Він ледве встиг приступити до своїх обов’язків, як грянула Лютнева революція. Вона ж невтомно працювала по лазаретах.

Через рік гетьман призначить його новомосковським повітовим старостою. Дружина буде зайнята малими дітьми. У травні 1919 року більшовики вирішили заарештувати «слугу старого режиму» і невдовзі розстріляли його.

Після загибелі чоловіка Людмила Володимирівна була заарештована, діти залишилися на руках свекрухи, але вона прожила недовго, заразилася тифом після відвідування невістки у в’язниці та померла. А малолітні діти три місяці лишалися без всякого догляду.

Врятувало Людмилу та дітей шведське походження Христофора Христофоровича. Людмила в 1922-му поїхала до Фінляндії: в чужу країну без грошей, без ніг і з двома малими дітьми на руках! Померла Людмила Володимирівна 1931 року в Гельсінфорсі (нині Гельсинкі) від загального зараження крові.

У некролозі на її смерть писалося:

«После освобождения из тюрьмы, ей с большым трудом удалось выехать в Финлядию. Она поселилась в Гельсингфорсе, где занялась шитьем. Несмотря на расстроенное здоровье, она с поразительной энергией и мужеством взялась за работу и собственным трудом вырастила и воспитала обоих сыновей. Все знали Людмилу Владимировну, как русские, так и финляндцы, относились к ней с любовью и уважением, восхищаясь ее стойкостью в несчастьях и редкой работоспособностью».

Старший син під час навколосвітнього плавання в 1929 році був змитий хвилею в Біскайській затоці. Молодший син працював перекладачем і загинув в 1944 році в Північній Фінляндії. У нього залишилися двоє синів. Старший живе у Швейцарії, має трьох дітей. Молодший живе в Гельсінкі, як і його син, дві дочки та онук.

Ось така дивовижна історія новомосковського повітового старости 1918 року, його дружини та синів.

Микола ЧАБАН.

Tags :

Немає коментарів

Залишити коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *