Наталія Цемалая: «Вони ввічливіші, добродушніші, милосердніші…»

Завуч Магдалинівського дитячого навчально-реабілітаційного центру Наталія Цемалая вважає, що її вихованців любити легше і природніше, ніж учнів звичайної середньої школи.

Спадковий педагог. Батькiв після закінчення Криворізького педінституту направили до Софіївського дитячого інтернату, а в 1964-му році до щойно відкритого аналогічного навчального закладу в Магдалинівці. Тут Софія Тихонівна й Микола Іванович Бiли безперервно пропрацювали майже 40 років.

Наталія Миколаївна народилася вже в Магдалинівці. Змалечку любила допомагати батькам перевіряти учнівські зошити, захоплювалася читанням, співом, малюванням. Як не дивно, але з точними науками нинішній завуч і викладач математики в старших класах абсолютно не дружила, а ось повозитися з малюками з початкових класів — це хоч кожен день. «Пішла в батьків», — розчулено казали шкільні викладачі та сміливо пропонували старшокласниці Наташі замінити відсутню вчительку. І не тільки на пару уроків, а на день, два й більше. Наташа так проводила заняття, що викладачі, коли поверталися після, скажімо, лікарняного анітрохи не помічали відставання своїх учнів за програмою. Словом, дилеми з вибором професії для десятикласниці не було, пішла по стопах батьків до педагогічного інституту. Тим паче, що на той час педагогом стала і її старша сестра.

– Де хотіли працювати після інституту?

— Лише в Магдалинівській спецшколі-інтернаті, де працювали батьки й де я щодня проводила практично весь вільний час, навіть вихідні. Окрім того, навчаючись в інституті, вийшла заміж, пішла в декрет і два останніх курси довелося закінчувати заочно. Повернулася, точніше, прийшла працювати в уже рідний для мене інтернат. Спочатку була вихователем, потім майже десять років викладала в початкових класах. У 2001 році мене призначили заступником директора з виховної, а через три роки — з навчально-виховної роботи.

– Ви ж ще читаєте математику в старших класах…

— Це завдяки мамі, яка викладала цей предмет так, що не полюбити його було неможливо. Згодом отримала в університеті другу вищу спеціальну освіту, завдяки якій можу не тільки математику викладати, але й серйозно займатися дітьми з дефектами розвитку.

– А чому не пішли до звичайної, нормальної школи?

— Хоч тут дітки й не зовсім здорові, але з ними набагато легше, приємніше працювати і спілкуватися, ніж з, так би мовити, нормальними дітьми зі звичайної середньої школи, де останні і їхні батьки занадто вже вимогливі, деколи, необґрунтовано вимогливі до школи і викладачів. Занадто вже вони стали грамотними, гонористими, безцеремонними, часто хамовитими, — що буквально на «ні» зводить усі старання педагога. Взагалі, не з чуток знаю, що вчителів там у гріш не ставлять. Саме з цієї причини я відмовила спочатку старшу, потім молодшу дочку пов’язувати своє життя зі школою і вступати до педагогічного. Тим більше, що впродовж декількох років хочуть закрити всі дитячі навчальні заклади інтернатських типу.

– А чи можна любити не своїх дітей із такої спецшколи?

— Ви ж бачили, що за рідкісним винятком їх не відрізниш від звичайних діток. Навпаки, вони набагато ввічливіші, добродушніші, милосердніші… До старших і дорослих вони ставляться з більшою повагою й пошаною. Вони горнуться до нас, викладачів і вихователів, поспішають із будь якою радістю, хочуть знайти в нас старшого товариша, з яким можна поділитися потаємним. Такого нині ніде, навіть у відносинах дітей і батьків, не зустрінеш. Тільки за це їх можна і треба любити!

Євген ЄВТУШЕНКО

Немає коментарів

Залишити коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *