Надiйна голова та міцна шия керiвника Магдалинівського комунгоспу

Крім того, представник цієї посади, Микола Петрович Чекмез, став родоначальником сімейної династії відмінників – він, дружина і троє дітей закінчили школи та ВНЗ з медалями і червоними дипломами.

Народився на Полтавщині у звичайній колгоспній родині: мати працювала бухгалтером, батько – механізатором, але вважався непоганим будівельником. Тому Коля мріяв стати будівельником із вищою освітою. Однак обставини склалися так, що після восьмого класу подався до Дніпропетровського машинобудівного технікуму, який, як і школу, закінчив із червоним дипломом.

Вступити до Дніпропетровського машинобудівного технікуму, який вважався найкращим у Союзі, було складніше, ніж до будь-якого престижного ВНЗ. Та ще на відділення верстатів із ЧПК, числовим програмним керуванням, де я навчався, – згадує Микола Петрович. – Та й професія оператора верстатів з ЧПК вважалася мало не найбільш високооплачуваною в СРСР. Наприклад, на агрегатному заводі я отримував у п’ять-шість разів більше від рядового інженера. Хоча перехід у навчанні на російську мову дався мені в рази складніше, ніж, наприклад, інформатика, інтегрування або обчислювальна техніка.

Кажуть, що Ви відомий у Магдалинівці спортсмен…

– Це хтось зловтішається. Всі мої спортивні досягнення й заслуги вже канули в Лету. Свого часу досить непогано займався декількома видами спорту. У школі грав у хокей з шайбою і волейбол. У технікумі став кандидатом у майстри з багатоборства й академічного веслування, завдяки чому строкову армійську службу пощастило проходити в київському СКА. На цьому мої видатні спортивні досягнення закінчилися. Зараз граю за ветеранську збірну з волейболу. Так що, я відомий спортсмен у вузьких колах району.

– А як опинилися на Магдалинівщині?

– О, це почалося з незрозумілого навіть для мене самого факту вступу до Дніпропетровського сільськогосподарського інституту… Якось, гуляючи нічним містом, набрів біля парку на висотну будівлю сільгоспінституту, яка мені сподобалася настільки, що загорівся бажанням там вчитися. Вступив на факультет механізації, де мене навантажили роботою по комсомольській і спортивній лініях. Одружився зі студенткою цього ж ВНЗ, але економічного факультету. Як молода родина обидва отримали розподіл на Магдалинівщину, в колгосп «Пролетар». А поруч був відомий колгосп-міліонер «За мир», куди нас незабаром переспрямували. Мене як головного інженера, дружину – головним економістом. Ось, з 1986 року і живемо в Оленiвці. П’ять років пощастило працювати під керівництвом легендарного Федора Олексійовича Дудки. В цьому господарстві на посаді головного інженера пропрацював 14 років, потім дев’ять років очолював сільгоспдепартамент найбільшої на той час в області агрофірмі «Олімпекс-Агро». 2010 року, після незрозумілих із нею «рухів», неодноразових і навіть збройних захоплень, змін керівництва й відходу практично всіх працівників, мене запросили в райдержадміністрацію на посаду заступника голови. Протягом двох років курирував, в основному, сільське господарство та ЖКГ. Потім став директором агрофірми «Укрсiльгоспром», із якою сталася майже та ж оказія, що і з «Олімпекс-Агро»… І ось уже третій рік очолюю комунгосп Магдалинівської сільради.

Ваша дружина – голова Оленiвської сiльради Наталія Миколаївна Чекмез. Як воно, бути чоловіком голови?

– Скажу неупереджено – з нею почесно. Хоч і кажуть: куди голова, туди й шия, але ми не перетинаємося в наших роботах. Вдома голова сільради – турботлива дружина, мама, бабуся й господиня, а директор комунгоспу – турботливий чоловік, батько, дід і такий само господар.

Євген ЄВТУШЕНКО

Немає коментарів

Залишити коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *