• Олексій Леонідович Гавриков

Медиком став на зло сусідам і завдяки Афгану

Знайомтеся, лікар сімейної медицини, голова Магдалинівської районної організації ветеранів Афганістану Олексій Леонідович Гавриков

Народився в Донецькій області, але з 1972 року живе в Магдалинівці, де і закінчив школу. Каже, що в медицину пішов не через маму лікаря-фтизіатора, а… на зло злорадним сусідам, які частенько знущалися, мовляв, не бути Льошці лікарем, адже до медичного він ніколи не вступить…

– В якійсь мірі вони мали рацію – після десятирічки до медичного я не вступив, але вирішив не здаватися й подався в Дніпропетровське медучилище, – розповідає Олексій Леонідович. – Навесні 1987 року отримав диплом фельдшера та одразу в армію. Повезли на південь, не в Крим, а в Середню Азію. Зрозуміло куди й навіщо – війна в Афганістані тоді була в самому розпалі. Півроку в інженерно-саперній учебці в Ашгабаті, після якої – пряма дорога туди, далі на південь.

Якщо чесно, була можливість залишитися сержантом в учебці, але я попросився з усіма хлопцями-товаришами по службі зі взводу. Нас привезли в Кабул, де в одній із саперних частин мене та ще шістьох із фельдшерською освітою перевели в полковий медпункт, перекваліфікували в медиків і відправили в район знаменитого перевалу Саланг. Так, наш стаціонарний госпіталь перебував у Баграмі, а медпункт був при інженерно-саперному полку, який досить активно брав участь у мінуванні й розмінуванні позицій, як на передовій, так і в населених пунктах. Як санінструкторів нас відряджали до мінерів під час кожного розмінування. Крім чергувань у медпункті частенько доводилося надавати медичну допомогу пораненим під кулями або під час артобстрілів. За що був нагороджений медаллю «За відвагу». Героїчні ж будні та фронтову рутину на передовій, як ми жартували, «розбавляла» боротьба з, вибачте, тривіальним поносом і, такими само наслідками антисанітарії – гепатитом і навіть інфекційною малярією.

Що Вам найбільше запам’яталося в Афганістані?

– Що це найбідніша напівфеодальна країна парадоксів: старі, які сидять у кишлаках з мотиками, а поруч – японський двокасетний магнітофон, який у нас, на той час, можна було обміняти на пристойне авто або навіть квартиру!..

Де зустріли 15 лютого 1989 року – день виведення радянських військ з Афганістану?

– Після 14 місяців служби в Афгані, мене відправили в Союз буквально за місяць до офіційного висновку. Напевно, знаючи, про майбутнє виведення, полк вирішили взагалі розформувати, а особовий склад перекинули в Калінінград.

Мрією про вступ до медінституту після служби не перехворіли?

– В цьому плані також склалася нестандартна ситуація. По приїзду в Калінінград мені дали належну відпустку, під час якої я абсолютно випадково дізнався, що згідно з наказом міністра оборони «афганці» можуть вступати до будь-якого ВНЗ до демобілізації та поза конкурсом. Чим я й скористався, здавши документи до Дніпропетровського медінституту. Інтернатуру проходив в Олександрії, де залишився працювати терапевтом. За півтора року приїхав до батьків у Магдалинівку, де мені в райлікарні запропонували перекваліфікуватися в трансфузіолога – фахівця з переливання крові. За більш ніж десятирічну практику став фахівцем вищої категорії. Незважаючи на те, що в 2012 році перекваліфікувався в сімейного лікаря, трансфузіологію не кинув і з задоволенням працюю на півставки. Через брак лікарів, займаюся ще двома прилеглими до райцентру селами, їжджу туди в міру необхідності та за терміновими викликами. А тут ще одне громадське навантаження «повісили» – обрали головою профкому Магдалинівського центру первинної санітарної допомоги. Отже, нудьгувати нема коли.

Євген ЄВТУШЕНКО

Tags :

Немає коментарів

Залишити коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *