Літературний оазис Приорілля

Подружжя Завгородніх – видатні перекладачі, видавці та поети, або сучасна йосипівська богема

Вони з’явилися на Приоріллі ще в 1998 році, коли придбали невеличку глиняну хатинку-мазанку на вулиці Сосновій села Йосипівки, що на Магдалинівщині. Спочатку приїздили тільки на вихідні, а з 2004 року почали зимувати. Коли ж і Олександр Сергійович, і Тамара Семенівна Завгородні стали непрацюючими пенсіонерами, то й оселилися тут, залишивши міську квартиру доньці Оленці. З часом провели газ, краще облаштували помешкання, яке нині можна назвати будинком із багатьма прибудовами й надбудовами. Прокинулася жага до землеробства. І садок, і город тепер у них такі доглянуті, що кращі господарі можуть позаздрити. У селі, де проживає чимало дачників, їх уже вважають за своїх. І все ж основним заняттям подружжя є творення художнього слова. Кілька десятків років Олександр Сергійович і Тамара Семенівна працювали редакторами серйозних видань в обласному центрі, адже за освітою обоє українські філологи. Але до свого визнання пройшли чимало випробовувань…

Літературний шлях в Україні допомогли розпочати естонці

Олесь писав вірші ще в юності, пробував свої сили в перекладі. В кінці шістдесятих років розгорілася кампанія шельмування роману Олеся Гончара «Собор». На захисників цього твору чекали неприємності. Не минула лиха година й Олександра Сергійовича, попри те, що його батько, прозаїк Сергій Завгородній, на той час очолював Дніпропетровську обласну організацію Спілки письменників України. А може, це й додало жару в огонь, адже тато підтримував приятельські стосунки з Олесем Гончарем. До речі, невдовзі й батько змушений був піти з посади. Випадково трапилась нагода відправитися в Естонію для вивчення естонської мови (цьому сприяв Дмитро Павличко, адже таких перекладачів в Україні не було). Олександр Завгородній скористувався наданою можливістю.

Життя в Естонії більше прихилило до європейських стандартів. За проведений там час Олесь навчився сумлінно працювати й оцінювати навколишній світ зі всіма складнощами й суперечностями. Обстановка в маленькій прибалтійській республіці відзначалася певною демократичністю. В букіністичних магазинах, наприклад, продавалися книги Михайла Грушевського. В Україні ж тоді за подібний товар і продавець, і покупець мали би великі неприємності. Неважко було помітити, що естонці люблять свою мову та поважають тих іноземців, які її вивчають.

Після повернення добре писалося, але з друком виникали то одні, то інші проблеми. Олесь вже мав власну поетичну збірку «Радію людям», надруковані переклади творів естонських письменників, проте до Спілки його не приймали. Тоді естонські літератори «натиснули» на Москву, а ті – на Київ, і питання, нарешті, було вирішене.

Плідна праця перекладача зближує цілі народи

З роками вийшли оригінальні поетичні збірки «Перевесло», «Із подиву і подиху», «Життя мойого птах», «Лет», переклади прози естонців Саара, Куусберга, Таммсааре, віршів Лійва. А з фінської мови переклав народні казки, прислів’я та приказки, роман Ківі «Семеро братів». Олександр Завгородній – лауреат літературних премій: Естонії ім. Юхана Смуула та України ім. Максима Рильського та «Благовіст». Читаєш книги Рауда «Пригоди Муфтика, Півчеревичка та Мохобородька», опубліковані в Харкові видавництвом «Школа» (наклад 3000 примірників), і дивуєшся: як можна так уміло передати твір естонського письменника українською мовою! Яке лексичне багатство! А основне – не відчуваєш, що це твір іноземного автора. Герої спілкуються мовою, наближеною до наших степових говорів. Тому й текст сприймається легко, природно. І в цьому велике досягнення перекладача Олеся Завгороднього.

Чи не найбільш об’ємною книгою Завгороднього є збірка «Лет», яку автор видав власним коштом. Під багатьма поезіями зазначено, що вони створені в Йосипівці. Сюди ввійшли також сторінки гумору, добірки синонімів  і, звичайно ж, переклади з естонської, фінської, іспанської, французької, польської, шведської, литовської та російської мов. Твори нашого земляка високо оцінюються критикою, а газета «Літературна Україна» внесла Олександра Завгороднього до двадцяти найкращих поетів сучасної України!

Захопилася перекладами і Тамара Семенівна. Вона переклала з російської мови великі монографії з історії України Миколи Костомарова «Богдан Хмельницький», Аполлона Скальковського «Історія Нової Січі», Дмитра Яворницького «Вольності запорозьких козаків», спогади Микити Коржа про заснування Катеринослава, «Мемуари до історії Південної Русі». Це великий об’єм роботи. Наприклад, за три-чотири зимові місяці Тамара Завгородня передрукувала тоді друкарською машинкою до 1000 сторінок тексту, паралельно звіряючись із багатьма посиланнями. Однак зі своїм завданням, яке було покладено на неї керівниками програми «Українська книга», вона впоралась. Тамарі Семенівні вручили диплом за переклад творів Скальковського, запропонували членство в Національній спілці письменників України, проте такого бажання вона не виявила.

Гостинна атмосфера, що надихає творити

Садиба Завгородніх часто кишить гостями. Як правило, це письменники, журналісти, науковці. Тут побували Віктор Савченко (на жаль, нині покійний), Микола Чабан, Віталій Старченко, Надія Тубальцева, Костянтин Дуб, Борис Ковтонюк, Віктор Начиняний, Юрій Коновальчук, а також гостили іноземні гості з Китаю, Японії, Франції. Останній швидко українізувався: йому припали до смаку наші самогон і сало. Про європейські дози вживання спиртних напоїв він вмить забув…

Навідуються сюди й односельці, й місцева інтелігенція. Люди відчувають у цьому середовищі позитивну духовну ауру. Тамара Семенівна взяла на себе клопіт і відредагувала роман колишньої вчительки Личківської школи Світлани Іванівни Шмакової «Бути жінкою». Цей твір вийшов 2006 року в Дніпропетровському видавництві «Січ». А Олександр Сергійович попрацював над текстом, написав передмову та сприяв публікації збірки місцевої дитячої поетеси Віри Горицвіт (Гладких) «Півлітаосінь». Із легкої руки Світлани Шмакової, Завгородніх та інспектора райво Малюги (на жаль, вже покійної) Віра закінчила відділення літературної творчості Київського університету ім. Шевченка і тепер працює журналістом у столичній періодичній пресі.

Тамара Семенівна, як і її чоловік, звикла до насиченого життя. Ще в часи Перебудови вона активно працювала у громадських організаціях «Союз українок» і «Просвіта», організовувала поїздки дітей із Дніпропетровщини до Карпат на відпочинок. Їхня родина підтримувала стосунки з родиною опальних на той час Сокульських. Обоє багато читають і фізично працюють. У молоді роки Олесь, наприклад, на велосипеді здійсняв неодноразово подорожі півднем України. А ще Олександр Сергійович записує цікаві вирази, почуті від односельців, синоніми, діалектизми. Він неодноразово виступав перед учнями Бузівської школи.

На початку 2000-х років завдяки групі ентузіастів на Придніпров’ї виходив літературно-мистецький щоквартальник «Свічадо», котрий засвідчив про великі інтелектуальні можливості нашого краю. Там друкували художні твори поети і прозаїки, статті – краєзнавці, літературні критики, художники, музиканти. Велику роль у консолідації інтелектуальних сил відіграли Завгородні, Лідія Литвин, Інна Мамчич, які на громадських засадах ще й редагували альманах, унаслідок чого видання стало популярним. Національна спілка письменників України навіть запросила керівників проекту прозвітувати про свою роботу перед столичною громадою. Шкода тільки, що альманах через фінансову скруту не втримався, хоч мав  непоганий для тих часів наклад (1000 примірників). До того ж, кілька років його можна було передплачувати.

Чимало сил і енергії витратив Олесь Завгородній на посаді літературного редактора обласної педагогічної газети «Джерело», відкриття якої радо привітав навіть Олесь Гончар. Олександр Сергійович одночасно сумлінно працював із дитячими творами, адже входив до журі конкурсу «Собори наших душ».

Полюбила рідне слово і їхня донька Олена, яка доносить його до слухачів через музику – вона бандуристка. Грала на сцені Дніпропетровського українського музично-драматичного театру ім. Шевченка, виступала перед учнями обласного центру. Олена Олександрівна помітила, що після концертів діти проявляють більший інтерес до національної музики, ніж раніше, а деякі найбільш допитливі підходять після концерту, запитують, просять дозволу бодай торкнутися цього легендарного інструменту. У вільний від роботи час вона разом зі своєю донечкою Ліною приїздить до приорільського мистецького закутку, де на них завжди чекають дідусь і бабуся.

Такі от люди живуть серед нас. Зовні малопомітні, пораються коло господарства, працюють на городі, гриби збирають, добираються потягом до Дніпра. Живуть звичайним сільським життям, а творять незвичайне художнє слово.

Олександр БАСАНЕЦЬ

Tags :

Немає коментарів

Залишити коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *