Людмила Резніченко: «Ліцей — це моя й наша родина»

Своє 80-річчя відсвяткувала перший директор та ініціатор створення Новомосковського міського ліцею «Самара», почесний житель Новомосковська Людмила Василівна Резніченко

Щоб привітати свою улюблену вчительку, педагога, просто хорошу людину, яка дала путівку в життя не одній тисячі новомосковців, біля ліцею стояла черга. Як то кажуть, іменинниця була нарозхват…

У свiй поважний вiк Людмила Василівна зберегла дівочу ясність розуму, ліцейську пам’ять, добрі, палаючі невичерпною енергією й життєлюбством очі. Єдине, що не пам’ятає, а, ймовірніше, не хоче пам’ятати — це кількість отриманих нагород і точне число років, відданих школі. Каже, і того й іншого більше шістдесяти…

Народилася в Орловщині в родині бухгалтера та колгоспниці. Під час Великої Вітчизняної війни батько партизанив і частенько навідувався додому за їжею в загін, про що хтось із місцевих доніс німцям. «Восени 1943-го року фашисти влаштували засідку в нашому будинку й таки схопили. Коли батька забирали, я підбігла до нього й запитала: «Тату, ти ж утечеш від них?». За що мене німець боляче штовхнув кованим чоботом у спину, а незадовго до звільнення Новомосковщини радянськими військами батька розстріляли в підвалі 11-ї школи, нині колегіуму. Знаєте, досі не можу без сліз проходити повз те місце.» — зізнається Людмила Василівна.

Хотіла стати вчителькою з дитинства, оскільки дві її рідні тітки були шкільними педагогами, і мама дуже хотіла, щоби дочка «вибилася в люди». У школі вчилася майже на «відмінно», як і в педучилищі. До вступу до університету викладала в інтернаті та першій школі Новомосковська. Отримала диплом викладача англійської та німецької мов. На питання, чому вибір ліг саме на романо-германське відділення, віджартовується, мовляв, спеціально, щоби менше зошитів перевіряти. «А якщо серйозно, то любов до німецької мені прищепили в педучилищі. Як виявилося, на все життя.» — констатує Людмила Резніченко.

– Вас вважають засновницею ліцею «Самара». Як це відбувалося?

— У середині 90-х років в Україні почали відкриватися навчальні заклади нового типу, зокрема для обдарованих дітей. Пропрацювавши не один десяток років у різних школах, а також інспектором у міськвно, я добре знала багатьох прекрасних педагогів і не менш талановитих учнів Новомосковська, які безумовно були гідні більш прогресивної форми шкільної освіти — ліцейської. Довела до відома міську владу, яка спочатку, через відсутність приміщення, сприйняли ідею в багнети, а потім засіла розробляти навчальні плани з кожного предмету. Успішно їх захистила в міністерстві освіти та отримала ліцензію на створення ліцею. Міськрада таки знайшла вихід із ситуації: у жовтні 1998-го року віддала під ліцей невелике крило 18-ї школи. Уявляєте, як перебувати в одному приміщенні двом школам — однаково, як двом господиням на одній кухні. Доходило до того, що мене не раз хотіли побити батьки за те, що ліцей заважає школі… Щоправда, багато їхніх дітей згодом перейшли до ліцею та батьки слізно просили вибачення…

– Кажуть, зараз вступити до ліцею складніше, ніж у деякі інститути…

— Почну здалеку. Згідно з ліцейськими канонами, навчання там починається мінімум із дев’ятого класу. Я ж передчувала ситуацію, коли дітям буде досить складно у випускних класах перейти від загальноприйнятої усередненої форми навчання до елітної, розрахованої на більш високий інтелект і розумовий потенціал. Тому паралельно з розробкою нових навчальних планів, я разом із юристами укладала статут або, як ми його називаємо, конституцію ліцею, у якій передбачені, так би мовити, підготовчі групи, починаючи із сьомого класу.

У такий спосіб у ліцеї «Самара» цілком узаконено ведеться навчання саме із сьомого класу. Як результат, самарські ліцеїсти впродовж багатьох років стають переможцями олімпіад не тільки на обласному та всеукраїнському, а й на міжнародному рівні.

Що стосується складності вступу до нашого ліцею — це не чутки. Із самого початку ми намагалися обирати кращих не тільки з Новомосковська, але й із району й навіть з обласного центру. Наприклад, у цьому навчальному році конкурс був три людини на місце.

– Ліцей зараз не впізнати — перетворився й зовні, і внутрішньо…

– Це заслуга всіх, але насамперед колишньої й нинішньої міської влади, яка, незважаючи на складності, зробила все можливе для його розширення та проведення капітального ремонту. Як результат, у цьому навчальному році ліцей зміг уперше збільшити кількість учнів до 275.

– Ви заснували ліцей та пробули його директором 18 років, викладали чи займалися лише адміністративною роботою?

— Я викладала свою улюблену німецьку мову завжди, де б не працювала, яку б посаду в школах або міськвно не займала. Цю мову я настільки добре знала, що мене в молодості запрошували перекладачем у групу радянських військ у Німеччині, але я тоді щойно вийшла заміж і чоловік не відпустив.

— Не підраховували, скільки учнів «пройшло» через Вас?

– Безумовно — не одна тисяча. Багатьох, звісно, уже не пам’ятаю, та і змінилися вони з віком. Є такі, що водять до шкіл уже своїх… онуків. На вулиці раз у раз вітаються, цікавляться здоров’ям, ліцейськими справами. А на базар хоч не ходи — пропонують то мед, то городину, то ще що-небудь — й ображаються, якщо відмовляюся прийняти. Ми тут підрахували, що за 20 років існування ліцей «Самара» дав путівку у велике, так, так, саме у велике життя, 675 випускникам. Переважна більшість із них отримали дипломи престижних вишів України, Європи та Америки.

— У Вас зараз є якісь політичні симпатії?

— Понад десять років тому я мала необережність піддатися вмовлянням і вступити в одну з політичних партій. Крім того, після смерті чоловіка я потребувала якоїсь сторонньої віддушини. Це я потім зрозуміла, що їм потрібні були шановані в місті люди тільки для лобіювання в Новомосковській міськраді своїх інтересів, а я тоді була депутатом міськради. Словом, ми не спрацювалися… З того часу я в політику ні ногою. Цікавлюся нею тільки в рамках телевізійних новин.

— На заслужений відпочинок самі пішли?..

— Сама, скільки ж можна!.. Два роки тому, коли мені виповнилося 78 років. Потрібно дорогою поступатися молодим, одна з таких — нинішня в. о. директора ліцею Олена Сергіївна Мітченко. Та я й не лежу вдома на печі, у ліцеї продовжую викладати німецьку.

— Чим займаєтеся вдома?

— Не повірите, читаю в оригіналі німецьку класичну літературу. Це і для душі, і для підтримки в професійному тонусі. Частенько приходять з інших навчальних закладів по допомогу в німецькій. Намагаюся нікому не відмовляти, а для підтримки фізичної форми вже давно займаюся йогою й дихальною гімнастикою.

— Ви, якось посмутніли, коли розповідали про дім… Діти-то відвідують?

— Старшому синові зараз було б 55 років. Максим блискуче склав вступні іспити до найпрестижнішого медичного вишу в Москві. Одного разу він повертався з рідного дому до Москви. Вночі у вагоні, у якому на лікування їхали ще декілька незрячих дітей, п’яна компанія влаштувала пожежу. Коли вогонь почав підкрадатися до дітей, Максим почав їх виносити. Не знаючи, що врятував усіх, син знову застрибнув у палаючий вагон і… більше звідти не вийшов… задихнувся.

Молодший син теж пов’язав своє життя з медициною. За фахом він дитячий хірург, але після стажування в Таїланді, захопився остеопатією — видом альтернативної медицини, яка лікує не хворобу, а її причину. Живе він поки в іншій країні, тож моя сім’я — це ліцей, а ліцей — це наша сім’я.

Євген ЄВТУШЕНКО

Вдячнiсть влади та мiстян

Від жителів Новомосковська привітати Людмилу Василівну Резніченко з 80-річчям у ліцей прийшли в. о. міського голови, секретар міської ради Новомосковська Сергій Горошко та його заступник Ольга Павлик. Гості тепло й сердечно подякували іменинниці за «невтомну працю, великий педагогічний талант, покликання сіяти мудрість i знання, за любов до дітей i рідного краю! Нехай Бог береже Вас ще багато, багато рокiв!»

Немає коментарів

Залишити коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *