• Данило Сахненко

Кіно та війна

Як сто років тому ліси Присамар’я стали знімальним майданчиком

«Призначений на 21 квітня сеанс сінематографа Люм’єра не відбувся, як з’ясувалось, унаслідок того, що апарат не був вчасно доставлений з Харкова через непередбачені обставини… 24 числа сеанс відбувся; показано було 60 картин; деякі з них вийшли дуже вдалими. Чимало картин викликали оплески і були на вимогу публіки показані вдруге. Сінематограф викликав здивування присутніх на сеансі вперше, і взагалі справив гарне враження. Деякі хиби (дрижання картин, неясність фігур), напевне, будуть усунені в другий раз, коли керівник апарата пристосується до розмірів залу. Публіки зібралось досить багато, а на другий сеанс збереться, напевно, ще більше, — дивовижу кожний захоче подивитись»…(повідомлення з «Екатеринославских губернских ведомостей» початку століття).

Першому кіносеансові незабаром 120 років

Перший кінематографічний  сеанс у Катеринославі відбувся 24 квітня 1897 року (за старим стилем). Для порівняння: перші кіносеанси в Російській імперії пройшли 4 травня 1896 року у Санкт-Петербурзі та 26 травня 1896 р. у Москві. На батьківщині нової музи – у Франції з новим видом мистецтва глядачі познайомилися 28 грудня 1895 року в Гранд-кафе на бульварі Капуцинів у Парижі. Таким чином, місто на Дніпрі не дуже відставало від прогресу…

У вищезгаданому повідомленні звертаєш увагу на те, що апарат мали доставити з Харкова. Це університетське місто в ту пору помітно випереджало Катеринослав. Губернатори, рухаючись по щаблях кар’єри вгору, спершу ставали катеринославськими губернаторами, а вже потім харківськими. І ніколи не навпаки. Ця вісь «Катеринослав – Харків» простежується і в долі піонера українського кіно нашого земляка Данила Сахненка. Зняті в Катеринославі кінострічки він передусім віз до Харкова. А чи відомо вам, що дореволюційне кіно знімалося і під Новомосковськом?

«Помер бідолаха в лікарні військовій»

В оригіналі фільм називався так: «Умер бедняга в больнице военной». Драму на чотири частини випустило товариство «Щетинін і Ко». Відома й точна дата виходу стрічки на екрани – 1 жовтня 1916 року. То була екранізація популярної народної пісні. Демонструвалася як кінодекламація. Кінорежисером виступив Олександр Варягін, оператором – Данило Сахненко.

Окремі сцени цієї стрічки знімалися в лісах під Новомосковськом. Сама стрічка – невелика за часом, займає менше двадцяти хвилин. Сюжет її нескладний, ура-патріотичний.

…Мирна селянська родина довідується про війну. Сина забирають до війська. Він потрапляє на фронт. Саме фронтові сцени, на наше переконання, знімалися сто років тому, влітку 1916-го, на Присамар”ї, серед присамарського лісу.

Молодого солдата поранено. Він опиняється в лазареті. За ним дбайливо доглядає сестра-жалібниця. Великі підведені очі «як у Віри Холодної». Молоді почуття. Та попри дбайливий догляд солдат від тяжкого поранення помирає. Туга стискає серце медичної сестри…

Більшість фільмів Данила Сахненка відомі нам  лише з назв. А стрічка «Помер бідолаха в лікарні військовій» на диво збереглася. Не будемо дуже винуватити оператора Данила Сахненка за те, що він знімав під час Першої світової війни ура-патріотичні стрічки. Як грубо пожартував один сучасник: «Мистецтво потребує жерти…»  Стрічки знімалися на замовлення влади, яка завше має гроші і розпоряджається ними на власний розсуд: цим разом вона вирішила підтримати ура-патріотичне піднесення серед глядачів.

Столичний режисер Варягін (після революції емігрує і помре на чужині) на державну субсидію зняв на Катеринославщині цілу низку «патріотичних» стрічок. У радянський час жодного інтересу до них не було. Нині, коли ми усвідомлюємо, що і в першу світову, і в другу світову війни, і нині в період АТО роль кіно в пробудженні патріотичних почуттів незаперечна (інша річ – до якого «отечества» воно має викликати любов), ми можемо спокійно, без надриву поглянути на стрічки сторічної давнини. Вони видадуться нам наївними  і беззахисними. Зрештою, вони просто були в історії, якої вже не переписати. І вибачатися за те, що ми їх переглянемо, вже ні перед ким не треба. (У радянський час компартія тримала ці фільми у «фондах» під сімома печатями).

З вибухом Першої світової війни мистецтво не стояло осторонь подій, якими жила країна. Скажімо,  українська трупа Лева Сабініна 1915 року поставила п’єсу Н. А. Третьякова «Всесвітній кат».  Тема – брутальність німців… Антрепренер Лев Сабінін у 1941-му дістане звання заслуженого артиста УРСР, а помре аж у 1955-му в Москві.

З кінохроніки воєнного 1915 року:

«За розпорядженням адміністрації  заборонено демонстрування фільму «Зірка циркової арени» через те, що «стрічка ця німецького виготовлення».

«У Харкові  картина «Марія Лусьєва» знята за розпорядженням п. керуючого губернією».

«У московському кінематографі «Уніон» днями  сталася демонстрація проти німців. Замінили одну картину, яка стояла в програмі, іншою, в якій діючими особами були два таємні агенти військових штабів сусідніх держав. В одному з агентів присутня в театрі публіка угледіла таємного німецького шпигуна, якого власник кінематографа показав публіці в ролі переможця. Публіка влаштувала гучну демонстрацію  супроти Німеччини. Лунали погрози на адресу власника театру.

Мораль: за нинішніх часів іноземні стрічки слід показувати з обережністю».

«Кінематографічна фабрика Р. Д. Перського закінчила постановку картини «Таємниця заводу Круппа» за сценарієм О. Рославлєва».

Фільм виріс із … пісні

Сучасному читачеві мало що говорить рядок з пісні «Умер бедняга в больнице военной». Тим часом у неї своя вже історія. Великого вірша під назвою «Умер» з циклу «В строю» написав ще 1885 року поет К. Р.  – Костянтин Романов, онук Миколи І. Під час російсько-японської війни 1904 року з’явився фольклоризований варіант цієї пісні. Її співала популярна виконавиця Надія Плевицька (померла у французькій в’язниці як радянська шпигунка). Маємо варіант цієї пісні у її виконанні, вміщений у виданні «Добавление к сборнику либретто для пластинок Зонофон. Оперы, оперетки, романсы, песни, рассказы и пр.» (Издание акционерного общества «Граммофон», Москва, 1910). У виконанні Плевицької пісня закінчувалася так:

Спи же, товарищ наш одинокий,

Спи и покойся себе,

В чужой стороне, на дальнем востоке,

Вечная память тебе!

Під час Першої світової війни пісня «Умер бедняга в больнице военной» із зрозумілих причин знову стала популярною.

То був не єдиний фільм (або «фільма», як частіш писали тоді) на тему війни. Ось що пише харківський дослідник кіно Володимир Миславський:

«У Катеринославі на кіностудії Ф. Щетиніна режисер О. Варягін і оператор Д. Сахненко зняли фільми «Геройський подвиг сестри-жалібниці Римми Іванової», «Геройський подвиг телефоніста Григорія Манухи», «На полі брані» та квінтесенцію жанру – найбільшу постановку «Во славу русского оружия» (1450 метрів)».

Ось як Варягін опинився в Катеринославі. Спершу він зі своєю трупою фарсу в липні-серпні 1915-го грав у саду Жаткіна в Харкові. А на зиму 1915-1916 року антрепренер Варягін  переїхав до Катеринослава. Запрошені ним артисти грали мініатюри в театрі «Паллас» у будинку Хрінникова (нині готель «Юкрейн»). До Катеринослава були запрошені тоді артисти Разсудов, Ленський, Разов, Нальська, Асіна, Раздольська, Борисевич, Раєв, Бистров. Напевне, частина цих артистів й була зайнята у кінострічці режисера Олександра Варягіна «Помер бідолаха в лікарні військовій». На жаль, у титрах самого фільму прізвищ акторів не вказано.

Кому війна, кому – насамперед зиски!

До речі, Перша світова досить боляче вдарила і по кінематографах. Влада занесла їх (тобто по-сучасному – кінотеатри) до числа приміщень, які в умовах військового часу підлягали реквізиції. Тобто кінематограф під час війни ставав лазаретом. Проте тогочасна преса писала про заходи «кінематографщиків» (власників кінотеатрів) для відволікання реквізицій – а саме обладнання своїм коштом лазаретів. «Кіне-журнал» писав 1915 року з приводу реквізицій таке: «Наслідки такої «реквізиції приміщень» прямо незчисленні. Кіно-фабриканти і прокатники зацікавлені в своїх справах, головним чином, театрами крупних центрів, і закриття таких може істотно загрожувати самому існуванню кінематографічної промисловості або, принаймні, значній її частині».

З цих рядків видно, що за коштами справа не стала, й багата та винахідлива кінематографічна індустрія і сто років тому могла постояти за себе.

І ще під завісу одна інформація, яка стосувалася нас учорашніх. Чи сьогоднішніх?.. Судіть самі.

«Начальник Київського військового округу, – повідомляв 1 листопада 1915 року журнал «Театр и искусство», – звернув увагу на те, що в кінематографах демонструються майже виключно картини, сюжетами для яких служать вбивства, грабежі, еротичні походеньки тощо, які справляють розтлінний вплив на моральність глядачів. Поліції запропоновано не допускати демонстрування подібного ґатунку картин».

Поліція, ясна річ, цей бій переможно…програла…

Микола ЧАБАН

Tags :

Немає коментарів

Залишити коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *