• Борис Данилович Світінський

Коли борг – вище за найрідніше

Війна зробила з учителя Бориса Світінського героя, а повоєнні роки – відбудовувача сільської освіти та шанованого, директора.

«Історія – це людська пам’ять. Вона нічого не забуває. Ні доброго, ні поганого, все в неї на обліку, все передається із віку у вік… Скільки б років не відходило у вічність, але людська пам’ять буде берегти в своїх глибинах усе те, що змушує серце битися частіше…»

Історія Шевченківської загальноосвітньої школи налічує аж 116 років! Багато чого пережила вона за цей час, була свідком різних подій, відчула на собі вплив кількох політичних режимів. Одна з будівель школи теж «поважна пані», має 103 роки, та досить-таки непогано почувається й навіть функціонує за своїм прямим призначенням. Та історія не була б нічого варта, якби не люди, що її творять. За довгий шлях свого існування школа була під керівництвом великої кількості директорів. Про одного з них хотілося б розповісти, тому що його доля та доля його родини можуть бути сюжетом книжки чи серіалу, а, можливо,  прикладом для наслідування.

Розлучені війною

Борис Данилович Світінський народився 7 серпня 1900 р. Здобув освіту, створив сім’ю. Разом із дружиною народили п’ятьох дітей і жили, як типова радянська «ячейка суспільства»: він учителював (закінчив Ворошиловградський учительський інститут (1936-1938рр.) – географічне відділення), дружина, Лукерія Юхимівна, – займалася дітьми. До початку Великої вітчизняної війни Борис Данилович працював директором школи у Криничках, де проживала родина. Звичайно ж, як керівна особа був прийнятий до лав партії.

Коли почалася війна, йому був 41 рік. Спочатку адміністрація району планувала залишити директора школи для організації підпільної діяльності. Та за два тижні раптово забрали на фронт. Пішов, не вагаючись, хоча вдома в нього залишалося 5 дітей від 1,5 до 14 років: Іван, Тамара, Галина, Лариса, Валентина.

Надшвидкими темпами просувалися фашисти, і сім’я Світінських не змогла евакуюватися. Їх майбутнє Борис Данилович доручив своїй колезі, Чубенко Марії Василівні, яка вирішила забрати друзів на свою батьківщину в село Нововасилівку  Магдалинівського району Дніпропетровської області. Зібрали пожитки у бричку, запряжену конячкою, ззаду прив’язали корівчину, менших дівчаток посадили у воза, а старші Ваня та Валя разом із мамою Лукерією йшли пішки, коли треба, підпихали чи керували «транспортним засобом». Майже перед переправою через Дніпро почалося бомбардування, конячку вбило, довелося впрягти у воза корівку. Страшне видовище відкрилося перед очима дітей: височенні стовпи води аж до неба, крики, стогін, паром забитий людьми, а згодом вода в річці стала бурого кольору від крові поранених і вбитих.

Родина Світінських вірила, чекала, виживала

У муках, зі сльозами дісталися таки Нововасилівки, хати діда Чуба. Дітям він здався тоді великою чарівною істотою. Чоловік дуже добре повівся з гостями, виділив для них половину хати. Була в ній піч і плита, хоча й вони не могли  врятувати від холоду. Зима того року була дуже люта, бурі страшні, сніги, кучугури. В хаті топилася піч, на ній спали діти. Та стіни дому все одно були холодні, тому одна із сестер, Тамара, застудила голову і померла. Та це, на жаль, не всі прикрощі, що спіткали сім’ю Світінських у цьому селі. Не давав життя місцевий поліцай. Хтось із місцевих доніс, що голова родини чи то комуніст, чи то єврей, тому такою особливою увагою була оточена хата діда Чуба. Одного разу навіть прийшла група поліцаїв забрала Лукерію та діда й повели за село розстрілювати. Діти лишилися вдома, дівчатка заливаються сльозами, а Ваня, старший, заспокоює, втішає. І хоч того разу відпустили їх, та знущання повторювалися неодноразово й навіть дітей гнали декілька разів на насип, щоб розстрілювати. У селі в той час проживав  священик Тронєв Омелян Петрович, він говорив, щоб дітей навчили хреститися й читати Отче наш, щоб не казали, що ви євреї. Та все одно весною сусіди прогнали за те що, «ви або євреї або комуністи». 1942 рік. Сім’я вдруге зимує в землянці  за межами села (в бік Чаплинки). Вирили землянку й там і жили. Від голодної смерті рятувала корова, яку привели з Криничок. Страшні бої були в Лобойківці, Чаплинці. Лобойківка та Першотравенка горіли. Село Василівка не горіло, тільки запалили дві хати.

Довгий шлях додому

А Борис Данилович у цей час воював. Дійшов до Сталінграда. Командував молодими бійцями, які будували укріплення. А коли розпочалася легендарна Сталінградська битва, героїчно боронили місто. Чотири дні були в окопах без їжі та без води, а вся земля навколо окопів була замінована. Саме тоді врятував життя  своєму молодому товаришу, який вискочив із окопу та побіг прямо на заміноване поле – психіка не витримала, захотів померти. Борис Данилович кинувся за ним і врятував йому життя, хоча при цьому його самого контузило й поранило. За мужність і героїзм, які він проявив під час Сталінградської битви, він був нагороджений орденом Червоної Зірки та медаллю «За відвагу». Після лікування у шпиталі, продовжив свій бойовий шлях. Дійшов аж до Польщі. Та партія покликала Бориса Даниловича до дуже серйозної відповідальної роботи. Він приїхав у місто Енгельс (одне з небагатьох міст, які не були зруйновані) для того, щоб створити школу-інтернат для дітей, які залишилися без батьків. Зібрав близько 1000 осіб від 4 до 13 років. Сам був її директором, а також викладав географію.

В 1947 році Борис Світінський повернувся на батьківщину до своїх дітей, але листи від своїх попередніх вихованців отримував ще дуже довго.

Борис Данилович воював зі своїм другом і земляком, і вони дали один одному обіцянку, якщо один із них загине, то інший виховає його дітей. Товариш Бориса Даниловича помер у нього на руках, і він став піклуватися про його дітей. Їх було два хлопчики Біленко Міша та Ваня і їхня сестричка (чиє ім’я, на жаль, не встановлене).

Дуже захоплюючою була сцена зустрічі Бориса зі своїми рідними. В селі Лукерія Юхимівна та її діти заслужила повагу, і односельці допомогли буквально за кілька днів вилити хату. Тепер уже був власний дах над головою. Липневого дня старші Ваня та Валя були на роботі в колгоспі. Мати, як відчувала серцем приємні події, зарізала півня. Відварила м’ясо, а меншенькі дівчата Галя та Лариса смакували ним під копичкою соломи. Вдалині показався чоловік, і Лариса як скрикне: «Тато! Тато!» Це й справді був Борис Данилович. Підійшов, узяв обох дівчат на руки та пішов вулицею зустріти жінку, яка саме побігла до сусідів нарвати вишень на компот. А їй вже хтось повідомив про довгожданого гостя. Вона підтюпцем поспішає, спотикається, вишні розсипаються; жінка, вся в сльозах, так і повисла на чоловікові.

Післявоєнна школа – провідник у мирне життя

Після війни працював в НКВС Магдалинівки, підтримував стосунки зі священиком Омеляном, був йому дуже вдячним за підтримку родини в роки війни.

1 випуск 10 клас 1953 рік

В 1947-1953 Світінський Борис Данилович був директором школи, викладав географію, відбудував спалений другий корпус.

У 1950-1951 рр. відкривається 8-й клас. Шевченківську школу відвідують учні з Першотравенки, Приюту, Топчино, Поливанівки, Олександрівки, Чаплинки, Євдокиївки. В цей період у школі навчалося 780 учнів. Навчались у дві зміни, опалювання пічне (соломою), освітлювали приміщення гасовими лампами. У старших класах було по 45-47 учнів.

1952-1953 рр. – перший післявоєнний випуск з 10 класу. Борис Данилович був зразком, у першу чергу, як людина, яка на першому місці завжди ставила роботу, а не особисті бажання. Він був великим майстром ведення уроків. Буває в іншого педагога теж урок методично витриманий, дотримані необхідні етапи, все йде за планом. А враження немає. Такі уроки того дня й забуваються. В Бориса Даниловича інколи план уроку ніби ставиться з ніг на голову. Розповість новий матеріал, слід провести закріплення, а його немає. Учні ставлять безліч запитань, і водночас роблять висновки. Діти, які сидять за партою, глибоко потривожені словом вчителя. Нове, відкрите вчителем, назавжди відкладається у свідомості. Яке закріплення можна придумати вдалішим. Ось такою людиною, працьовитою, відповідальною, самовідданою, був Борис Данилович.

Лілія ДУБОВИК, ЗДВР Шевченківської ЗОШ, Магдалинівський р-н

Tags :

Немає коментарів

Залишити коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *