• Президент України Петро Порошенко вручає Миколі Малишку Державну премію України імені Тараса Шевченка

До соцреалістів не належав

Цьогорічним лауреатом Державної Шевченківської премії став наш земляк, уродженець села Знаменівка Новомосковського району, художник і скульптор Микола Олексійович Малишко, який нині живе в селі Малютянка під Києвом.

Рядки з біографії

Микола Олексійович Мали́шко народився 15 лютого 1938 року в с. Знаменівка Новомосковського району. Український митець. Член Національної спілки художників України (з 1976).

Зростав у селі Знаменівка, 1961 року закінчив Дніпропетровське художнє училище і монументальне відділення Київського державного художнього інституту (1967). Відтоді творчо працює в галузі монументального мистецтва, графіки, станкового живопису. Спершу – в Дніпропетровську, потім – на Київщині.

На початку 1970-х років увіходив до кола неофіційного мистецтва в Києві  разом з Борисом Плаксієм, Іваном Марчуком, Феодосієм Тетяничем та іншими. Художники проводили в своїх квартирах одноденні покази та обговорення робіт у дуже вузькому колі знайомих. У той період твори митця не експонувалися, оскільки вони не вписувалися в рамки декларованого владою «соцреалізму».

скульптура Малишка

Уперше «незалежні» твори М. Малишка з’явилися в Національному музеї у Львові. З 1993 року митець бере активну участь у створенні засад нової української дерев’яної скульптури, представляючи свої роботи на виставках у Німеччині, Угорщині, Австрії. Співпрацює з Арт-центром «Я Галерея» (проекти в Мистецькому арсеналі тощо).

Живе і працює на Київщині в селі Малютянка Києво-Святошинського району (неподалік від Боярки); дружиною Миколи Малишка є художниця Ніна Денисова (його однокласниця, теж родом з Присамар’я).

Наш земляк – співавтор (з Назаром Біликом) проекту гранітного Козацького хреста «Убієнним синам України», встановленого 2004 року на меморіалі «Сандармох» у Республіці Карелії. Серед творчих здобутків – пам’ятний хрест жертвам Голодомору-геноциду 1933 року, встановлений у селі Мирівка Кагарлицького району Київської області, надмогильні хрести-монументи видатним борцям за волю України, з-поміж них – Кирило Осьмак, Василь Кук, Василь Стус, Олекса Тихий, Юрій Литвин, Іван Гончар, Оксана Мешко, Іван Світличний, Надія Світлична, визначні діячі української культури Іван-Валентин Задорожний, Віктор Китастий та інші.

Микола Малишко – автор багатьох творів дерев’яної скульптури (улюблений матеріал митця – дерево). Перший встановлений українцями на меморіалі «Сандармох» дубовий хрест «Убієнним синам України» (1997) – також одна з робіт М. Малишка.

Нагороди і відзнаки Миколи Малишка:

Творець позачасової філософії буття

Працюючи з таким архаїчним матеріалом як дерево, Малишко тим не менше послуговується цілком сучасною мовою. В своїх проектах «Скульптура», «Сцена І. Сцена ІІ», «Проект проектів», «Лінія», автор, обираючи примітивізм за форму, не наслідує народних майстрів, а створює позачасову міфологію буття. «Дереволюди» Малишка ззовні нагадують тотеми первісних народів. Однак філософська складова та сакральність тематики  знаходять відгук у душі кожної людини ХХІ століття.

Так, скульптура «Промені», що увійшла до проекту «Гості» на нинішній виставці в Дніпропетровському художньому музеї ( відкрилася 12 березня цього року), є формально розп’яттям Христа, як його втілювали в народній скульптурі, і водночас просто схематичним зображенням людини.

На Січеславщині: доля і недоля

«У дитинстві, а потім і в зрілі роки Микола неодноразово бував у Новомосковську, в старовинному, ХVІІІ століття, Троїцькому соборі, пише про земляка Микола Цимбалюк. – Його, як і всіх, хто бачив це дев’ятиглаве диво, вибудуване з дерева, й понині вражає і зачаровує неймовірна вишуканість загальних обрисів і та сміливість, що доходить до зухвальства, з якою вирішено внутрішній простір козацького храму. Не менш вражаючим за своєю красою був іконостас. Тоді Малишко у найсміливішій уяві не міг припустити, що з часом і він, і його творчість буде пов’язана з сакральним мистецтвом».

…У Дніпропетровську в 1960-х роках Микола Малишко  працював в архітектурно-художній майстерні. Ось що писала майже півстоліття тому, 1968-го про 30-річного митця молодіжна газета «Прапор юності»:

«Микола Малишко. Відвідувачам «Мрії» («Мрія» – популярне тоді молодіжне кафе на проспекті ім. Кірова в Дніпрі – авт.) знайомі його роботи по дереву. Любить і знає українське народне мистецтво. Художник думки і дуже здібна людина. Графік і монументаліст – з матеріалами працює охоче (і в металі, і в дереві). Мріє здійснити комплекс робіт – від початку до кінця – по створенню монументального ансамблю. Із задоволенням розписував би будинки».

Разом з Едуардом Курильовим

Працюючи над книжкою про січеславського скульптора-шістдесятника Едуарда Курильова, я звернувся до Миколи Малишка з проханням написати спогади про його колегу – автора пам’ятників у Дніпрі козакові Лазарю Глобі та поету і фольклористу Івану Манжурі. Микола Малишко охоче відгукнувся. Він виявляє себе і спостережливим мемуаристом. Ось кілька фрагментів (друкується вперше):

«При зустрічі на запитання «Як справи, Едику?» – він завжди відповідав, підтримуючи пальцем окуляри. Зграбний, м’язистий, зі світлим волоссям, усміхнений, завжди веселий. …Я з Курильовим мав спільне приміщення — робітню на розі вулиць Леніна та вулиці (забув назву) зразу ж паралельної проспекту, отже, близько від помешкання.

Едик всіх нас агітував своїми безкінечними закликами робити яхти. Тут же ж Дніпр широкий, все близько. А проекти ж які, закачаєшся!

…Настав час, і Едик запросив мене на берег Дніпра побачити витвір, ним виготовлений, – збудований вітрильник. Едуард мене запросив, аби я першим повів цей човник і його випробував наяву. Я уперто відмовлявся, але це на нього не діяло. То що ж робити? То я вже вирішив, що б там не було, й погодився. Вислухав інструктаж. Переконливі аргументи щодо перекидання. Там такий кіль, що ніколи не перекинеться. Як тільки я сів на човник, усе вмить змінилося.

…Десь посередині річки я повернув свій корабель у зворотному напрямку. Дивно, це треба було йти майже проти вітру, і я йшов хіба ж так, вправно і швидко. На березі сидів Курильов і чекав мене. Мені здалось, що був у мандрах цілу вічність. Я був щасливий. Та найрадісніший був Едик. Ми обійнялися з вигуками безмежної радості і щастя.

Едуард Курильов увічнив мистецькими творами великих людей — Манжуру та Глобу. І сам своєю звитяжною творчою працею піднявся до рівня своїх героїв».

Великий «ісход» шістдесятників з міста чавуну і сталі

…У Дніпропетровську митцям-шістдесятникам у 1970-х дихалося важко. У роки застою і репресій над митцями змушені були полишити Дніпропетровськ талановитий український художник Феодосій Гуменюк (виїхав до Петербурга), Володимир Макаренко (виїхав до Прибалтики, потім до Франції), архітектор Костянтин Присяжний (виїхав 1972 року до Львова), скульптор Микола Малишко і його дружина Ніна Денисова (виїхали до Києва), подружжя художників Володимир і Людмила Лободи (виїхали до Львова), художник Володимир Єгоров (виїхав 1975 року до Петербурга і згодом Вологди),  мистецтвознавець Віктор Соловйов (виїхав 1983 року до Сергієва Посада, або Загорська у Підмосков’ї)…

Можна тільки тішитися, що ніхто з них не пропав, а в незалежній Україні митці-нонконформісти дістали, нарешті, заслужене визнання.

Серед них – і наш земляк Микола Малишко.

Присамарська Божа Мати у вишиванці

З повідомлення Радіо «Свобода» у травні 2011 року:

«Колекція живопису Дніпропетровського художнього музею, одного з найстаріших в Україні, поповнилась унікальною іконою Божої Матері у вишиванці, розшитій квітами петриківського розпису.

До фондів музею ікону передав відомий художник Микола Малишко. Фахівці музею називають цю подію непересічною, адже, як вони вважають, «зображення Богоматері у вишиванці та ще й з петриківськими розписами» – велика рідкість.

Як розповідають дослідники, у фондах музею є схожа ікона – Христос Вседержитель у вишиванці. Ікона Богоматері – парна до неї. За висновками фахівців, саме такими парними іконами в давнину батьки благословляли молодят на шлюб.

Обидві ікони фахівці датують кінцем XVIII-початком ХІХ століть. Унікальність цих творів, як повідомляє кореспондент Радіо Свобода із Дніпропетровська, в тому, що за тим, як на них зображено Христа і Богоматір, відразу можна визначити, звідки вони походять: квіти на хітонах нагадують петриківські візерунки. Обидві ікони походять із церкви у Присамар’ї, закритої за радянських часів. Подробиці історії написання цих ікон дослідникам ще належить з’ясувати».

Ось такий він – наш земляк родом зі Знаменівки.

Микола ЧАБАН

І це ще не все…

Комітет Шевченківської премії – найпочеснішої в Україні нагороди в галузі мистецтва – цьогоріч обрав лише чотирьох лауреатів. Ми пишаємося тим, що половина з них – наші земляки! Окрім Миколи Малишка в цьому вузькому колі переможців заслужено опинився новомосковець Степан Коваль – відомий режисер та аніматор, лауреат багатьох міжнародних фестивалів, у тому числі володар Срібного ведмедя престижного Берлінського кінофестивалю.

Коваль. Йшов трамвай 9 номер

Tags :

Немає коментарів

Залишити коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *