Де тонко, там і рветься

У нас люблять рахувати реформи тоннами і кілометрами. У нас взагалі – масштабна і кваплива влада. Поспішає, як Чіп і Дейл, нести людям радість. І тільки потім, коли проходить день або рік, раптом з’ясовується, що воно хоч і досягнення, але не працює. Щось там при складанні переплутали або забули.

У вівторок наш найголовніший спікер цілком розбірливо і дуже радісно підписав на коліні…, вибачте, на трибуні Ради свіжоспечений закон про мову. Минуло всього два дні і раптом депутати сполошилися. А де, кажуть, сам текст закону? Той,у якому сто мільйонів поправок, зокрема внесених з голосу, зокрема проголосованих або непроголосованих за дві довгих тижні обговорення. Немає тексту. Досі не опублікований. А що підписав Парубій? Це у нього треба питати. І вже питають. «Пан Парубій, що ви вчора підписали? Покажіть текст! Де висновок Венеціанської комісії? Ні. Парубій займається шахрайством», – говорить нардеп Папієв. І цілком можливо, що він має рацію.

А може ви пам’ятаєте, з якою помпою приймали закон про «поправки Лозового», які нібито повинні були зробити до нестями демократичними і гуманними всі кримінально-процесуальні дії правоохоронців. Закон прийняли, але тепер військова прокуратура змушена завести в своєму штаті окремого працівника, в обов’язки якого входить утримування черги під судами з півночі й до 8-ї ранку, в якій товпляться і б’ються слідчі, щоб о 9-й ранку подати клопотання для проведення слідчих дій в рамках своїх розслідувань. Не подадуть, не отримають візу слідчого судді – слідство зупиниться. Цивілізація і демократія в усій їхній красі. Власне кажучи, рикошетом всі ці нововведення вдарили і по простих людях. Це коли на смерть 90-річної бабусі потрібно викликати слідчого і везти її на розтин в морг.

Але найбільше мене зачіпає горезвісна церковна реформа з її передвиборчим Томосом. В нормальній державі влада взагалі не втручається в справи релігій. Та й у нас у Конституції записано, що Україна – світська держава, що церква відокремлена від мирської влади. Ні, захотілося ж негайно і через коліно влізти в і без того складні взаємини православних церков. Під найдобрішим (хоча й абсолютно безглуздим) гаслом про те, що «Томос – запорука незалежності та державності». І плювати на те, що українські громадяни у нас ходять і в католицькі храми, і в уніатські, і в синагогу заглядають, і в мечеть. Плювати на те, що не може бути в світській державі державної релігії і якоїсь особливої церкви у прихистку державного ореолу. Що церковні справи вимагають особливої акуратності та неспішності.

І ось сьогодні, коли стара влада йде у відставку, раптом виявилося, що без її підпірок новостворена ПЦУ самостійно на ногах не стоїть, а герой України Філарет – цілком собі сепаратист і розкольник. У вівторок резиденцію патріарха так і не ліквідованої УПЦ КП пікетували патріоти-атеїсти з якогось «Корпусу захисників революції Гідності» і вимагали від Філарета й Епіфанія великої та світлої любові. А сам Філарет скромно констатує: «Ніхто з церков не визнає не тільки Київський патріархат, а й Православну церкву України… І поки що ми не бачимо шляхів, які б привели до визнання».

А куди поспішали? І навіщо?

Ваш Мартин КАПУСТА

Немає коментарів

Залишити коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *