Від загибелі на війні його врятувала молитва

Микола Сергійович Пантелєєв — ледь не єдиний у Новомосковську живий учасник Великої Вітчизняної війни. Народився в 1924-му році в російському місті Орел. Так, так — Миколі Сергійовичу Пантелєєву, почесному громадянину Новомосковська 22-го травня стукне 95 років! Знаєте, у це важко повірити. Візуально — сухорлявий, так, не молодик, з явно армійською виправкою, статною поставою і природним умінням носити офіцерську форму. У спілкуванні — ясність розуму, феноменальна пам’ять, красива літературна мова, образність мислення, словом, сама приємність. Крім того, живучи у квартирі із 60-річною хворої, практично не ходячою донькою, він доглядає й за нею.

Після семи класів вступив у педучилище. І, за іронією долі, закінчив його 22-го червня 1941-го року, у день початку Великої Вітчизняної війни, коли в училищі був запланований випускний вечір. «Вранці з завгоспом поїхали на возі в магазин за продуктами. А опівдні, повернувшись, дізнаються, що о 4-й ранку, без оголошення війни… Але з умовою, що сьогодні будемо гуляти, а завтра — воювати, випускний вирішили не скасовувати», — згадує Микола Сергійович.

— У 41-му мені було 17 років, під мобілізацію ще за віком не підходив, тож ще рік встиг попрацювати вчителем історії та географії в місцевій школі. Коли прийшли німці, не взяли мене й  у партизани. На щастя, після наступу Червоної армії під Москвою, окупація тривала недовго — у лютому 1942-го, після звільнення Орла мене одразу призвали в армію. На фронт відразу не потрапив — загримів у школу сержантів запасного полку, де навчався на кулеметника. Знаєте, дуже пишався, що мав справу саме з кулеметом «Максим», як Петька й Анка в моєму улюбленому фільмі «Чапаєв».

— Де довелося воювати?

– Після закінчення навчання мені присвоїли звання сержанта й несподівано призначили заступником політрука, щоправда, тоді вони ще називалися комісарами. Напевно, тому, що в мене була педагогічна освіта. Тож якийсь час мене на фронт не відправляли, а напередодні Курської битви всіх підтягнули. На Курській дузі я опинився в самому пеклі бою. Там і отримав перше своє поранення в ногу. Звільняв Україну, Румунію, Чехословаччину, Угорщину, Австрію.

 — Скільки разів були поранені?

— Двічі. Перше поранення було порівняно легке, друге — залишився живий, дякуючи Господу. Так, хоч до й під час війни був активним комсомольцем, завжди вірив у Бога — батьки привчили. Так ось, це було під Будапештом, за мить до поранення я відвернувся від солдатів, щоби прочитати молитву й перехреститися. У цей момент у декількох метрах від мене розірвався ворожий снаряд. Осколками буквально зрешетило обидві руки, спину й потиличну частину голови. Якби не відвернувся, вони б виявилися в грудях і на обличчі. Тим паче, що на мені був розстебнутий армійський бушлат…

— Офіцерське звання отримали після війни?

– У 1944-му році мене направили на навчання в Ленінградське артилерійське училище, яке закінчив за прискореним курсом. Присвоїли звання молодшого лейтенанта і знову на фронт уже командиром взводу гаубичних гармат. Війну закінчив у Австрії.

 — Як опинилися в Новомосковську?

– Після війни наш артилерійський полк перекинули в Україну, точніше, у сусідній Павлоград. А в 1953-му році — у Новомосковськ. З того часу місто на Самарі стало для мене рідним. Тут дослужився до підполковника та пішов у запас на посаді командира артилерійського дивізіону. Звання полковника отримав із нагоди 50-річчя Перемоги.

 — Секрет вашого довголіття?

– Практично не курив, не зловживав алкоголем, багато рухався й часто молився. Але на День Перемоги обов’язково чарочку з друзями-однополчанами пропущу!

Євген ЄВТУШЕНКО

Немає коментарів

Залишити коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *