• Наталія Йосипівна Чорна

Вчителька зі знаком оклику!

37 років директорки першої Новомосковської школи

Взагалі-то, Наталія Йосипівна Чорна керує першим Новомоськовським навчально-виховним комплексом. Як то кажуть, з усіма наслідками…

«Народилася на Новомосковщині в селі Панасівка, де мама вчителювала. Педагогіка – наша сімейна династія і традиція. Мама пішла по вчительських стопах своїх родичів, стала викладачем російської мови та літератури, до того ж 30 років була директором школи в Малокозирщині. Батько – партійно-господарський діяч, викладав у вищій партійній школі, десь на Дніпропетровщині очолював райком і міськком партії, був головою колгоспу… В чоловіка також обоє батьків і вся рідня – педагоги, та й у мене сестри з того ж тіста», – не без гордості згадує Наталія Йосипівна.

У шість років пішла в перший клас, адже з малечку майже щодня ходила з мамою, братами й сестрами в школу. Вірніше, до школи, де на ганку чекала їх назад. І ось одного разу, коли навчальний рік вже давно почався, директриса зглянулася й оформила мене до семирічок у перший клас. Отже, я більш ніж півстоліття тому започаткувала навчання з шести років.

Наталіє Йосипівно, при таких-то батьках і при такому дитинстві, напевно, були найбільш просунутою першокласницею?

– Якщо чесно, зовсім не пам’ятаю. Хоча, напевно, нічим серед інших не виділялася – не прийнято тоді було в початкових класах вважатися вундеркіндом. На відміну від сьогодення, початковим азам письма, читання, рахунку тощо вчили, як правило, в школі. Я й зараз дотримуюся цього ж правила. Головне, щоб першокласник був більш-менш всебічно розвинений у межах свого віку. Всього іншого зі шкільної програми його навчать тут. А то часто спостерігаєш таку картину: приводить матуся дитину на співбесіду й гордовито заявляє, мовляв, він цілий рік займався з репетиторами. Згідно з правилами, я йому задаю кілька елементарних питань: «Назви свої та батьків прізвища?..», «Домашня адреса?».. «В якому місті живеш?» – на жодне не може відповісти. Ось тоді я кажу матусі, що зрозуміло, над чим потрібно працювати. Треба не репетиторів запрошувати, а самим елементарному навчати своє чадо! Потім такі ось пост-репетиторські вундеркінди можуть, у кращому випадку, запросто посеред уроку встати й без попередження вийти з класу…

– Треба думати, Ваше майбутнє було визначено долею, як само собою зрозуміле?

– Абсолютно вірно. Альтернативи моєї майбутньої професії ніким не обговорювалося. Пам’ятаю, в першому і в наступних творах на тему «Ким я хочу стати?», завжди категорично писала зі знаком оклику: «Тільки вчителькою!». Тому, незважаючи на те, що в мене була вже дитина, не роздумуючи, вступила на заочне відділення філфаку Дніпропетровського університету. Післядипломний розподіл мене оминув, оскільки я поїхала до чоловіка, якого після закінчення медінституту призначили хірургом у Новомосковській лікарні. Мене ж направили в першу школу вчителем української мови та літератури. То був 1972 рік. Як тоді вперше зайшла в бічну шкільну калиточку, так відтоді й ходжу через неї.

Якщо Ви директоруєте вже 37 років, значить, вам довірили очолити школу всього за вісім років після приходу. Як думаєте, чому молода вчителька заслужила таку довіру?

Це обумовлено декількома причинами. В той рік змінилося практично все керівництво міського відділу освіти, відбулася ротація й декількох директорів шкіл, у тому числі нашої. Через це у школі звільнилися завуч і заступник із виховної роботи. За два тижні до початку навчального року в Новомосковській школі №1, по суті, не було керівництва. А нове начальство міськвно хотіло бачити на цьому місці більш-менш молодих людей. Розглядалося три кандидатури: моя та двох колег-ровесниць. Нам було по 28-29 років. Мені, напевно, як найстаршій і спадковій директрисі, дістався пост директора. І ще один цікавий нюанс того часу – так трапилося, що у школі був відсутній туалет, і стояло питання про перенесення початку занять до облаштування нового. Ми втрьох вже в якості нового шкільного керівництва організували будівництво нового туалету у дворі і в акурат до першого вересня здали його в експлуатацію.

Що вважаєте головним своїм досягненням за такий довгий директорський стаж?

– Безумовно, створений колектив. Причому, як викладацький, так і батьківський. Останнім часом у нас в цьому сенсі небувале порозуміння та єдність. Я б навіть назвала це сім’єю, що досить рідко можна зустріти у викладацько-батьківсько-учнівських стосунках. Немає кадрової плинності, молоді вчителі не поспішають змінити професію або нашу школу. Як правило, затримуються надовго та з часом стають справжніми професіоналами.

У будь-якому населеному пункті школу з номером «один» зазвичай асоціюють і з першою за значущістю. Чи можна таке сказати про цю?

– Так категорично стверджувати я не можу, але школою-лідером – однозначно назву. Серед випускників першої Новомосковської школи – народний депутат України попередніх скликань Сергій Храпов, нинішній депутат міськради Михайло Борсук, багато хороших лікарів, металургів, фахівців в інших галузях, нарешті, просто хороших людей… Тут навчалися й герої-підпільники Микита Головко та Зіна Біла, які віддали свої життя за звільнення Новомосковська від німецько-фашистських загарбників. А також Ася Жукова-Церетелі – радистка легендарної розвідгрупи, яка врятувала в 1944 році від повного руйнування історичне місто-красень Краків.

школа 1

А чи можна назвати НВК №1 елітною школою?

– На відміну від столиці та обласних центрів не думаю, що такі існують у Новомосковську. Хоча, з невідомих мені причин місцеві депутати й сильні міста цього чомусь вперто віддають своїх чад до 11-ї або 18-ї школи… З усіма наслідками й перевагами, що випливають… Але ми не в образі – викручуємося своїми силами. Наприклад, батьки замінили практично всі старі вікна на пластикові. Місто відремонтувало дах, у суміжному корпусі спорудило їдальню, трубний завод встановив паркан по периметру двору, спорудив нормальний ганок біля головного входу.

Чув, що школа №1 однією з перших у Новомосковську перекваліфікувалася на НВК – навчально-виховний комплекс…

– В цьому сенсі першою була п’ята школа. Ми ж перейшли у статус НВК в 2011 році. За нами – школа №17. Поки в місті три школи, в стінах яких готують першокласників із п’ятирічного віку. У нас же одна підготовча група з 25 дошкільнят. На жаль, взяти більшу кількість не маємо можливості. Та й не всіх малюків батьки оформляють у нашу школу. До підготовчої групи возять з усіх кінців міста, а в перший клас цілком справедливо хочуть ближче до дому. Позначається дефіцит дитячих садочків.

– Що являє собою школа сьогодні?

– На сьогодні в нас 373 учня. Коли я починала, тут було близько 800 учнів. Зараз же – два перших та один випускний клас із 17 учнів. Так, більшість дітей, через острах здачі ЗНО, після дев’ятого класу забирають документи і вступають до коледжів, технікумів, техучилищ. Така тенденція склалася в багатьох загальноосвітніх школах України, ми – не виняток. На жаль!

Зрозуміло, Ви на пенсії та продовжуєте працювати. Чи не думаєте про спокій?

– Відверто кажучи, ніколи про це думати. Думаю, як краще відповідати займаній посаді. Думаю, якщо б не відповідала, якби школа вважалася відсталою, не було б у ній порядку, – давно б відправили на спочинок.

– Дозвольте поцікавитися, яка у Вас пенсія?

Соромно навіть говорити про це, але таких мільйони, тож нехай буде соромно державі – після 45 років роботи у школі та з урахуванням якихось відрахувань з працюючого пенсіонера, я отримую 1600 грн.

Не вважайте за передсвятковий комплімент, але Ви не лише адміністративно відповідаєте директорській посаді, але й зовні викликаєте прихильність до цього та себе…

– Напевно, це від мами!.. Щоранку роблю зарядку, займаюся гантелями. Дотримуюся режиму, намагаюся дотримуватися дієти, харчуватися фруктами, бути в курсі новин та Інтернету. Вечорами, як і більшість жінок, дивлюся популярні мелодрами. А ще є в мене одна, як каже молодь, «фішка» – постійно ношу в сумці котячий корм, яким годую бродячих котів біля підї’зду. Вони на мене чекають!..

Євген ЄВТУШЕНКО

Tags :

Немає коментарів

Залишити коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *