Володимир Садовниченко: “Краще пізно, ніж ніколи”

Навесні цього року новим головою Юр’ївської районної ради ветеранів став Володимир Миколайович Садовниченко, людина, яка все життя мріяла про армію, про кар’єру офіцера.

«71 рік тому народився в західній Україні, де з 1945-го до 1951 року брав участь у боротьбі з бандерівськими формуваннями мій батько. Він особисто служив у Смерші, легендарному підрозділі радянської контррозвідки, тому я не з чуток знаю про те, що творили й насправді представляли собою бандерівці й бандерівщина», — без тіні збентеження і страху стверджує Володимир Садовниченко.

— З Юр’ївки родом мій батько. Він понад 10 років, прослужив в армії, тож мені, здається, з пелюшок теж хотілося стати офіцером. Після закінчення Юр’ївської школи відслужив у ракетних військах ППО строкову службу в Ашгабаді. Намагався вступити до військового училища, але не пройшов медичну комісію. За два місяці до демобілізації трапилася ще одна неприємність — моя дівчина з Юр’ївки вийшла заміж. Їй на зло там же, у Туркменії, я одружився з казашкою й залишився жити на довгі 10 років. У нас народилося двоє синів, молодшому катастрофічно не підходив важкий різко-континентальний клімат, тож вирішено було повертатися в Україну, до рідної Юр’ївки.

Спочатку працював на будівництві в Павлограді, де отримав квартиру. Коли наприкінці 80-х будівництво народного житла зійшло, як кажуть, нанівець, влаштувався гірником очисного забою в шахту «Павлоградвугілля». Звідки через 12 років пішов за пільговим списком на заслужений відпочинок, — згадує Володимир Миколайович.

– Правда, що Ви працювали воєнруком у школі та носили офіцерський кітель? Виходить, дитяча мрія стати офіцером здійснилася тільки на пенсії?

— По-перше, не в школі, а в Юр’ївському профтехучилищі викладав військову підготовку, предмет називався ОЗВ — основи захисту вітчизни. Що стосується здійсненої на старості років мрії дитинства, то так і сталося. Директор ПТУ, мій давній хороший приятель, знаючи про мою нездійснену мрію й мою любові до армії, запропонував мені спробувати вести початкову військову підготовку. Закінчив місячні курси, спробував, вийшло, сподобалося, у результаті затримався на цілих 10 років.

Щодо ж носіння офіцерського кітеля, так вважайте це своєрідним капризом. Тим більше, кітель із погонами полковника — не знайдений на звалищі або куплений у комісіонці, це кітель, подарований мені моїм рідним дядьком, який був завкафедри Харківського вищого командного училища. Тим більше, у райвно вимагали, щоби воєнруки ходили на заняття у військовій формі.

– Посади на громадських засадах зараз не в пошані…

— Правильно ж кажуть, мовляв, грошей не платять, а мороки багато, але мене це не злякало. Навпаки, мені подобається постійно бути серед своїх однолітків, у міру можливості допомагати їм вибивати гроші в можновладців на лікування, операції, медикаменти, дарувати подарунки на свята тощо.

– Що хвилює сьогодні голову Юр’ївської районної ради ветеранів?

— На попередню тему: у період війни вишкіл у школах і ПТУ скоротили вдвічі, з 140 до 70 годин. Із сумом зрозумів, що на місцевому кладовищі стоїть занедбана братська могила дітей, померлих у Юр’ївському дитячому будинку під час Голодомору 1933, 1936 рр. Зараз вона практично на межі знищення. Ще наші ветерани вперто не хочуть затримуватися на цій грішній землі. Наприклад, за минулий місяць у районній раді ветеранів від нас пішли три голови первинних організацій. Через райвно-ОТГ-івські перетрубації я досі не можу скласти списковий склад своєї ветеранської гвардії…

Євген ЄВТУШЕНКО

Немає коментарів

Залишити коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *