Ветеран Другої Світової всю зиму мріяв зігрітися

Мало того, що Сергій Єгорович Турченко єдиний ветеран Другої Світової війни, який залишився на Юр’ївщині, він ще й один із небагатьох на Дніпропетровщині учасників останніх акордів цієї війни – з Японією

Важко уявити, що цій людині 92-й рік. Народився в 1927 році в селі Ново-Григорівка. Коли почалася Велика Вітчизняна війна, йому було 14 років. У батька, який працював на шахті Західного Донбасу, була «бронь», тому на фронт до особливого розпорядження військкомату не забирали. Саме тому родина не евакуювалася та опинилася «під німцем» на окупованій території.

– Німці стрімко наступали, а наші драпали так швидко, що військкомати навіть не спромоглися закликати і видати зброю тисячам шахтарів призовного віку, що залишилися «за бронюванням», – згадує Сергій Єгорович. – Спершу багато гірників ховалися від німців у шахтах. А коли харчуватися стало нічим, батько повернувся в село, де його, мене та інших селян німці погнали в Дніпропетровськ для відправки в Німеччину. В дорозі нас із боєм відбив загін розвідників, який проривався за лінію фронту. Батько пішов з ними, і більше я його не бачив – без вісті пропав у 43-му році.
Після визволення Дніпропетровщини в армію почали закликати молодь. Хоч мені ще не виповнилося й 17 років, я знову слізно благав, що хочу бити фашиста, і мене цього разу таки послухали. Потрапив у перший набір призовників на звільненій території. Але в обласному військкоматі наше фронтове завзяття охолодили «покупці», які приїхали з протилежного від фронту боку – з Далекого Сходу… Пам’ятаю, як смішно тоді перевіряли здоров’я майбутніх захисників батьківщини: до шеренги призовників підійшов морський офіцер і, ніби вітаючись, подає кожному руку, якщо рукостискання міцне – значить придатний для служби на флоті.

Майже місяць їхали взимку в холодних теплушках через усю країну до Владивостока. Однак потрапив не на флот, а в берегову оборону. Але, головне, форму носили морську. Тоді СРСР готувався до війни з імперіалістичною Японією та інтенсивно нарощував живу силу й озброєння на східних рубежах. Наш артилерійський дивізіон на безлюдних островах спочатку будував оборонні укріплення та встановлював великокаліберні далекобійні знаряддя для захисту Владивостока від японських кораблів з моря. Жили, як ув’язнені, в холодних наметах, практично впроголодь – юшка з одного картоплиння та 200 грамів хліба на добу. Зате працювали по 16 годин. Коли батарею спорудили, почали вести спостереження за морем, на горизонті якого часто виникали японські кораблі. Тоді відкривали вогонь, адже гармати стріляли на 25 км. Бачив наступ нашої піхоти на Японію і самих японців, тільки полоненими.

– Чим займалися після армії?

– Треба сказати, що служив я рекордний термін навіть для військового та післявоєнного часу – вісім років. Не було заміни, не було кого закликати!.. Демобілізувався аж 1952 року. Вивчився на механізатора, одружився на юр’ївській дiвчинi, влаштувався в РТС, де пропрацював 43 роки з єдиним записом у трудовій книжці. Але, чомусь, земельного паю ані сотки, ані півсотки – не виділили. Ну, годі, нехай їм зарахується… Виростили двох синів. На жаль, одного з них, як і дружини, вже немає. Та й у самого здоров’ячко підводить – серце пустує, зір і слух почали різко падати, ноги погано ходять…

– Про що, крім здоров’я, мрієте?

– Знаєте, всю цю зиму мріяв про тепло, хотілося просто зігрітися. Живу на найдовшій у Юр’ївці вулиці, яка досі не газифікована. Вугілля та дров на всю зиму не напасешся, тому топити доводиться гілочками, зібраними онуками.

Євген ЄВТУШЕНКО

Немає коментарів

Залишити коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *