Весна надії нашої

Василь Чапленко – літописець національної революції на наших землях

Наш земляк, померлий в США  письменник Василь Чапленко (1900-1990) залишив книжки, присвячені національній революції 1917 року на Придніпров’ї і Присамар’ї та національно-визвольним змаганням у нашому краї.

На майдані коло церкви революція іде…

«Він узяв палко говорити про любов до України, про красу її відродження. Це ж така краса – відродження тієї країни, де передніше «чувся плач рабів», де «мовчали святі під попелом руїни і журно дзвін старий по мертвому гудів»! І от у цій країні «звідкільсь взялася міць шалена»…Чи він, Василь, пам’ятає перші дні революції 1917 року? Ті дні, коли над Києвом були «і голуби, і сонце»? Коли так по-українському задзвонили дзвони в Софійському соборі і вперше в історії зазвувала українська мова як мова богослужби й проповіді? І ці настрої треба за всяку ціну зберегти в українському народі»…

Ця цитата – з повісті нашого земляка письменника Василя Чапленка «Українці» (1960). Видана в далекому Нью-Йорку повість досі малодоступна в Україні. Хоч читач Інтернету зможе нині знайти там твори нашого земляка.

«Запланована спочатку трилогія (тритвір) про події 1918-1930 років  на моїй рідній Січеславщині розрослася пізніше, в процесі роботи над матеріалом, до тетралогії», – писав сам В. Чапленко в передмові до «Українців». Окрім названого твору, тетралогію склали повісті «Півтора людського», «Загибіль Перемітька» і «Люди в тенетах». Події в тетралогії відбуваються в Січеславі (Катеринославі), Самарчику (Новомосковськ) і Самарському повіті, Підгородньому і т. д. На його сторінках, окрім вигаданих персонажів, діють і цілком реальні – повстанські отамани Федір Сторубель, брати Горобці (Воробйови) та інші. Для нас важливо нагадати про цю розлогу тетралогію, бо нині розпочався, як сказав Президент у своєму новорічному привітанні, рік 100-ліття Національної революції в Україні. Книжки Василя Чапленка – саме про це. Про те, як Україна сто років тому виборювала волю.

Висока синь і золоті жита

Хто ж такий Василь Чапленко?

Він – наш земляк. Народився як Василь Чапля 18 березня 1900 року у великому селі Миколаївка Новомосковського по­віту на Катеринославщині в простій селянській родині. Спогади про високу синь і золоті жита дитинства надихатимуть його в світах (а йому, щоб вижити, довелося попоїздити світами). Нахил до письменницької творчості він успадкував від співучої бабусі, яка знала безліч народних пісень, та від батька, який був народним митцем. Національне почуття в ньому прокинулося під впливом Шевченкової поезії: впер­ше ознайомившись з «Кобзарем», він остаточно усвідомив себе українцем. Як згадуватиме згодом письменник, «І мені тоді наче в голові розвиднилося».

Василів батько Кирило був богомазом, розписував церкви. Зокрема, в рідній Миколаївці. Син допомагав йому.

Закінчивши 1920 року Павлоградську вчительську семінарію, майбутній письменник вступає до Катеринославського вищого інституту народної освіти (університету). Ще 1919 року розпочинає свою творчу діяльність, виступивши в періодиці з віршами й оповіданнями. Письменник Василь Чапленко являє собою приклад творчого довголіття; протягом сімдесяти років він активно виступав у літературі (за винятком 1930-х років, коли не зі своєї волі мусив замовкнути й писати «захалявні» твори).

Ві не відбувся б як письменник і науковець, якби не сприятливе оточення – наукове і літературне, Серед його викладачів були відомі науковці. Так, лінгвістичні дисципліни у 1920-1921 роках викладав колишній професор Московського університету Олександр Пєшковський (1878-1933). Низку курсів з української філології – письменство, мову студентам читав брат академіка Сергія Єфремова Петро Єфремов. «Я цінив у ньому безкомпромісового носія дорогої для мене ідеї українського відродження, людину чесну, розумну й щиро віддану своїй виховно-педагогічній роботі серед української молоді, – згадував Василь Чапленко, – І ця моя симпатія дедалі більше зростала на силі, як також і він чимраз більше прихилявся до мене, свого учня».

Петро Єфремов знайомив учня з багатствами своєї книгозбірні, допомагав учневі виходити в люди. За його порадою В. Чапленко став аспірантом науково-дослідної кафедри українознавства, яку очолював професор Дмитро Яворницький.

З покоління розстріляного відродження

Василь Чапленко обрав для наукового опрацювання тему «Сонет в українській поезії». Професор Петро Єфремов допоміг йому літературою, порадив звернутися до Миколи Зерова, як видатного авторитета в цій галузі. Так розпочалося листування Василя Чапленка з Миколою Зеровим…

Цікаво, що обидва літератори так ніколи й не були безпосередньо знайомі між собою. В Чапленко знав М Зерова тільки «здаля», як одного з київських світил, що імпонували йому своїми незалежними від офіційних настанов поглядами на літературу.

Бувши членом редколегії дніпропетровського журналу «Зоря», Василь Кирилович всіляко намагався «пропихати» його сонети, яких він уже тоді, в другій половині 1920-х років, не міг друкувати в київських часописах. Після того М. Зеров вислав В. Чапленкові, ще незнайомій з ним людині, свій переклад «Мазепи» (1926) Юлiуша Словацького з авторським написом.

24-річний Василь Чапленко став членом літературної організації «Плуг» у Січеславі. За визнанням самого письменника він організаційно приєднався до цієї спілки випадково: тоді, на початку 1920-х років у Дніпропетровську іншої української організації не було. У літературній дискусії між головою «Плугу» Сергiєм Пилипенком і лідером «Гарту» Миколою Хвильовим його симпатії були на боці останнього. Позитивну роль в його житті відігравало спілкування з київськими ровесниками – молодими письменниками, членами літературної організації «Ланка», а потім «МАРС» Валер’яном Підмогильним та Григорієм Косинкою. Василь Чапленко листувався з Григорієм Косинкою, останній тепло зустрів появу збірки новел Василя Чапленка (Чаплі) «Малоучок» (1927).

1960 року у Вінніпезi вийшла розвідка Василя Чапленка «Пропащі сили: Українське письменство під комуністичним режимом 1920-1933». У розділі «Творчість Григорія Косинки» знаходимо чимало свідчень особистого знайомства Василя Чаплі і Григорія Косинки.

До літературного оточення Василя Чапленка можемо зарахувати і Валер’яна Підмогильного, письменника-земляка, теж народженого у Новомосковському повіті. У своїх спогадах про їхнього спільного педагога професора Петра Єфремова Василь Чапленко згадував:

«Познайомив мене Петро Олександрович і з В. Підмогильним, як той приїжджав якось до нашого міста. Пізніше в мене з Підмогильним зав’язалось дуже щире листування, а як я був у Києві, то в нього спинявся й ночував».

Видана в Києві 1927 року перша збірка В. Чаплі «Малоучок» містила вісім оповідань. Автор звернувся до сюжетів з міського життя й оформив їх на тлі міста. Героями його оповідань були переважно люди, які прийшли з села шукати роботи в місті. У збірці зустрічалися й чисто сільські оповідання – їх всього два, одне з яких – «Зойк».

Сучасна Василевi Чаплі критика 1920-х років відзначала, що навіть у сільських оповіданнях «село у нього береться без звиклих в літературі атрибутів, без плугу і садків, без розлогих степів, так би наче й не село, а скорше приміська околиця». «Мова Чаплина багатюща, гнучка й виразна,» – писав інший критик О. Полторацький.

Ця посилена увага до рідного слова супроводжуватиме Василя Чапленка усе життя. І вже на еміграції професор Яр Славутич висловиться так:

«…я справді шанував і шаную Василя Кириловича як найкращого знавця нашої говірної мови. Серед усіх посейбічних (емігрантських) письменників йому справді належить пальма першости як практичному мовознавцеві. І я прислухався до його лексики, відвідував його,щоб ще раз почути народну мову Січеславщини, бо так говорили вдома…»

«Не в людях зло, а в путах тих…»

1927 року в альманасі «Плуг» виходить друком повість Василя Чаплі «Кругойдучі вітри», а 1929-го журнал «Червоний шлях» друкує його повість «Братов’я». Проте великі творчі плани молодого письменника перекреслює арешт у справі «Спілки визволення України» в серпні 1929 року. Після семимісячного ув’язнення він ще з рік викладає на робітфаці, але звільнений з роботи 1932 року мусить залишити Дніпропетровськ, викладаючи на вимушеному вигнанні – в Середній Азії, на Кавказі, на Кубані.

Викинутий з літературного процесу письменник не кидає «захалявної» літератури, хоч і не сподівався на швидке видання написаного. Серед творів, закінчених до еміграції, – повість «Люди в тенетах» (опублікована у Вінніпезі 1951 року). Вона – про Дніпропетровський робітфак. У центрі сатиричної повісті – заляканий викладач Кутько. Проте автор звинувачує не так людей, як суспільно-політичну систему, пославшись на Франкові слова: «Не в людях зло, а в путах тих…» Сам Василь Чапленко згодом зауважив дивовижні збіжності між своїм твором «Люди в тенетах» і твором Олександра Солженіцина «У колі першому», закінченому років на тридцять пізніше, у 1964 році. Йдеться, звичайно, не про якісь запозичення. Ці збіжності пояснювалися однаковим опозиційним сприйманням дійсности і тим самим методом творчості – методом реалістичної сатири.

Василь Чапленко безперечно мав моральне право заявити: «за мною залишається в обох моментах історичний пріоритет: я на 30 років раніше і перший взагалі не тільки в українському письменстві, а й у всіх «радянських» письменствах зобразив так у літературному творі більшовицьку дійсність.»

Тож на будинку колишнього Дніпропетровського робітфаку по пр. Дмитра Яворницького, 102 в обласному центрі цілком заслужено завдяки зусиллям української інтелігенції 2005 року відкрито меморіальну дошку на честь Василя Чапленка. Він повернувся до рідного краю з його високою синню і золотими житами….

Головні його твори вийшли у вільному світі – на Заході.

Далекого 1990 року мені довелося розшукати у Миколаївці рідну сестру письменника – Олену Кирилівну Чаплю. Нині в Миколаївці живе його племінник Анатолій. 1992 року довелося зустрітися і з сином письменника Юрієм Чапленком, який прилетів в Україну з США.

На часі – перевидання творів Василя Чапленка в Україні.

Микола ЧАБАН

Tags :

Немає коментарів

Залишити коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *