• столипиньські переселенці до сибіру

«А я Сибіру не боюся…»

Як уповноважений з переселенських справ Новомосковського повітового земства вирушив 1912 року до сибірських губерень, і що він там побачив

Столипінська аграрна реформа зачепила всю Російську імперію. Не стояв осторонь і Новомосковський повіт. Як відомо, реформа являла собою комплекс заходів, спрямованих у двох напрямах: короткостроковою метою реформи було вирішення  «аграрного питання» як джерела загального невдоволення (насамперед, припинення аграрних заворушень), довгостроковою метою – стійке процвітання і розвиток сільського господарства й селянства, інтеграція селянства в ринкову економіку.

Нема людини – нема проблеми…

Якщо першу мету передбачалося досягти негайно (масштаб аграрних заворушень влітку 1906 року було несумісний з мирним життям країни і нормальним функціонуванням економіки), то другу мету – процвітання – сам Столипін вважав досяжною в двадцятирічної перспективі.

Та часи не обирають – в них живуть та помирають…

З Новомосковського повіту потяглися на Сибір ходоки й селянські родини, котрі тікали від малоземелля в далекий незнаний світ.

Постановою Новомосковської повітової земської Управи від 12-го квітня 1912 року уповноважений у переселенських справах новомосковського повітового земства пан Кащенко був відряджений до Барнаульського і Кузнецького повітів Томської губернії для висвітлення умов переселення земляків до цієї місцевості. Згідно з цим, уже 14 квітня 1912 року  він виїхав з  Новомосковська. По дорозі  зробив зупинку в Челябінську, з метою, якби там були наші ходоки або переселенці, надати їм можливу допомогу, спрямувавши їх на найзручніші ділянки. Але в Челябінську уповноважений застав лише три родини селян  містечка  Петриківки, які переселялися на закріплені вже за ними земельні ділянки. Ходоків же в той час з Новомосковського повіту не було.

Відомості, отримані в Челябінську про переселенців і ходоків Новомосковського повіту з початку 1912-го року і по кінець квітня, тобто по дні, коли Кащенко був у Челябінську, виявилися в таких цифрах:  всього протягом року по 1 серпня 1912 року прослідувало  з Новомосковського повіту до Сибіру: 117 родин з 729 осіб, одиноких 100, ходоків 111. Повернулося до того ж часу: 37 родин у складі 205 душ, одиноких 55, ходоків 89. Усього ж з тих, що пройшли до Сибіру, не повернулося назад по 1 серпня: 80 родин, що складалися з 524 душ, одиноких 45, ходоків 22.

Доїхавши до Новомиколаївська ( з 1925 року – Новосибірськ) залізницею, Кащенко мусив там чекати пароплавного сполучення для подальшого переїзду в Барнаул, позаяк пароплави ще не почали рейсів; їхати ж на конях не мало сенсу через бездоріжжя, розлив річок та постійні дощі. Проживши близько тижня в Новомиколаївську, з одним з перших пароплавів, Кащенко проїхав до Барнаулу, але знову ті ж причини – розлив річок і безперервні дощі – віддалили поїздку на конях вглиб повіту на два тижні. Тим часом Кащенко зібрав відомості в Управлінні Барнаульского переселенського підрайону. Відомості виявилися аж ніяк недостатні, відтак за загальними відомостями доводилося їхати до Томська до завідуючого Томським районом, а докладні дані можна було дістати лише у чиновників, завідувачів облаштуванням переселенців.

Через примхи природи

Як тільки погода настільки встановилася, що здавалася можливою поїздка на конях, Кащенко виїхав до Кузнецькиого повіту. Але він й ста верст не проїхав, як знову пройшли дощі, і довелося замість того, щоб продовжувати поїздку – повернутися.Далі на конях було годі проїхати, бо річки знову розлилися. Цим часом Кащенко використавнагоду і проїхав на пароплаві до Томська. Там в Управлінні районом  дізнався, що переселенці Катеринославської губернії є також і в Бійському повіті, але яких повітів переселенці, – можна лише було дізнатися на місцях їхнього поселення.

Внаслідок цього Кащенко змінив початковий свій маршрут і, доїхавши на пароплаві до Бійська, попрямував на конях через Кузнецьк до Барнаула. Таким чином він дістав змогу оглянути Бійський, Кузнецький і частину Барнаульского повіту, в тих їхніх місцях, де були поселенія вихідців з Катеринославської губернії.

Переселення до Бійського повіту офіційно дозволено в 1910 році, і того ж таки року з Новомосковського повіту рушили ходоки з містечка Петриківки. Наступного 1911 року вони й оселилися на ділянці Середній Салазань, Верхньо-Кулундинської волості числом 8 родин, що складалися з 21 робочої душі. Згадана ділянка відстоїть від міста Бійська приблизно на 130 верст і, хоча не знаходиться на великому тракті, але все ж дорога досить стерпна; ділянка являла гірське плоскогір’я, порізане балками, місцями глибокими, мала добру воду, з гарним чорноземним ґрунтом. Тут ростуть пшениця, овес, ячмінь, льон росте дуже добре, але визріває лише в посушливі роки. Особливо ж гарна ця ділянка, як і вся прилегла до неї місцевість, для скотарства. Де немає посіву, весь простір вкрито дивовижними травами, які і взагалі, а в 1912 році, завдяки великій кількості вологи були особливо чарівні й  мали вигляд дивовижного квіткового килима.

Та й хліба: пшениця, жито, овес, льон, гречка і значна кількість маку, а також і городні овочі були прекрасні – картопля на початку липня була таких розмірів, яких у нас досягає хіба до кінця осені; буряк, боби і горох родили також добре.

Посланець новомосковського земства бачив недозрілі хліба і ймовірно той урожай, який можна було очікувати, не виправдав сподівань – з 20-х чисел липня пішли знову дощі, а з 25 на 26 і з 26 на 27 липня вже були…морози.

Постав хату з лободи…

Петриківці на своїй ділянці тільки почали облаштовуватися; жили, як і всі переселенці, в земляних або дернових хатах з пласкими дахами. Всі мали коней, але не всі ще обзавелися коровами, які в цій місцевості суттєво необхідні з огляду на розвиток маслоробства і достатню кількість кормів. Порода корів сіра, схожа з українською, але визнавалася старожилами за місцеву породу. Порівняно з іншими місцевостями Сибіру, в Бійському повіті рогата худоба була крупніша, ціна корови становила 105 років тому від 30 до 50 карбованців. Жатки і конни граблі були чи не в кожному дворі.

А позаяк і в 1911 році в цій місцевості був добрий врожай, а в наступному очікувався видатний, то переселенці були  задоволені обраним місцем і лише скаржилися на суворість клімату і особливо на дощі літа 1912-го.

Окрім згадуваних переселенців з містечка Петриківки, більше в Бійському повіті зареєстрованих переселенців не було, але зате незрівнянно більше число було приписане до старожилів. Приймалися вони за плату від 35 до 50 карбованців від робочої душі на наділ у 15 десятин на душу. Але внаслідок великого напливу бажаючих, поселення за припискрю майже повсюдно припинилося. Зробити бодай приблизний підрахунок останній категорії переселенців – приписним – було годі, оскільки окремої реєстрації їх не велося, і вони абсолютно  злилися з місцевими жителями. (Україно-мати, як ти виживаєш, коли рік-у-рік так щедро ділишся зі світами своїми синами… І не просто синами. А найпідприємливішими, найамбітнішими, найлегшими на підйом і здатними до ризиків).

Старожили, які взяли до свого середовища вихідців з європейської Росії, ставилися до них добре. Вони визнавали, що ті принесли доти невідомі їм удосконалені способи культури хлібів і головне – догляду за худобою.

У Бійському повіті, окрім хліборобства, практикувалося і травосіяння, причому існувало вже до 100 ділянок конюшини і було організовано шість дослідних полів.

Взагалі видно було, що селяни охоче йдуть назустріч поліпшеним способам господарювання. Це доводилося надзвичайним попитом на сільськогосподарські та молокообробні машини. У Бійську і в недалекому від Бійська поселенні «Пристань» нараховувалося два десятки складів цих машин.

Прямуючи далі з Бійського повіту на місто Кузнецьк, тобто на північний схід, картина місцевості стала значно змінюватися – горбкувата місцевість Бійського повіту стала переходити в гористу Кузнецького, a біля самого міста Кузнецька місцевість являла кам’янисті гори, зовсім не придатні для хліборобства, порослі лісом і з убивчими дорогами. Незважаючи на це, переселенці з Європейської частини Росії зустрічалися і в цій місцевості і на 180 ділянках оселилися вихідці з Вятської, Естляндської (Прибалтика), Пермської і Курської губерній. Ближче ж до кордону Бійського повіту, в Єльцевській волості на ділянці Родниківській оселилися харків’яни та кияни в незначному числі від 10 до 15 родин і один переселенець з Катеринославщини – Бахмутського повіту (Гуренко).

Заняття жителів – смолокуріння, палили вугілля для заводів і полювання. А північно-західна частина повіту – хвилястий чорноземний степ з березовими поростками і придатний для землеробства.

Микола ЧАБАН

Tags :

Немає коментарів

Залишити коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *