Анатолій Вуйчицький: «Не дочекаєтеся, відпочивати поки не збираюся!»

Його знають як Героя України, очільника агрофірми «Дружба», депутата обласної та… Верховної Ради СРСР останнього скликання. Але мало кому відомо, що багато сільгоспробітників зобов’язані йому пільговою пенсією

Народився 1936 року назад на Магдалинівщині, в селі Мар’ївка, в досить незвичній для того місця та часу родині: матінка з 1911 по 1921 рік працювала по найму в Німеччині. Батько був сільським інтелігентом, працював бухгалтером на птахофабриці в Перещепиному.

– В дитинстві та юнацтві пережив голодомори, що обрушилися на Україну, та вижив завдяки маминій дбайливості, вона протягом півроку змушувала нас розсмоктувати, ніби льодяники, по крихітному шматочку сала, щодня відрізаючи від прихованого нею шматка, – згадує Анатолій Станіславович. – А головувати колгоспом мені передрік наш родич, який працював у Магдалинівському райкомі. Він і відрадив мене вступати до гірничого інституту, а порадив вивчитися на агронома…

– Треба думати, завдяки вам «Дружба» стала процвітаючою в усіх статусних іпостасях?
– Ні, колгосп «Дружба» був у передовиках завжди. Потім він став КСП «Дружба», зараз ТОВ агрофірма «Дружба». Я прийняв господарство 1985 року та за 33 роки головування можу відверто сказати, що зараз ситуація в господарстві набагато складніша та більш невизначена, ніж раніше. Держава щодо питання сільськогосподарського прогресу зупинилася – науки не видно, нововведень мало, особливо в селекції сортів і гібридів.

– Зараз-то, господарство живе, процвітає чи виживає?
– Взагалі-то, життям це важко назвати, скоріше – житуха. Причому, така, багатовекторна. Немає стабільності, немає системи, немає поступального руху вперед. Варимося в сумбурі, в заплутаності та постійному очікуванні від кого-небудь якоїсь гидоти, підлянки чи чогось такого. Дуже багато навколо хижаків крутиться, тому правди про стан справ в агрофірмі від мене не чекайте. Ми живі – і це головне! Скажу лише, що на сьогодні маємо 3600 га орних земель. Це на 1000 га менше, ніж торік – ряд пайовиків захотіли стати одноосібниками. Хоча ми справно та непогано платили їм за землю. Упевнений, ейфорія скоро в них мине, а усвідомлення скоєного прийде восени, коли врожай і курчат рахують…

– На вирощуванні чого спеціалізується господарство?

– В основному, на зернових і технічних культурах. Ми розробили та користуємося декількома агротехнічними системами. Наприклад: обробка ґрунту поверхневим способом (у більшості випадків, без плуга); особлива система підбору добрив, засобів захисту рослин від шкідників, хвороб і бур’янів; також розроблений нами метод збирання врожаю і післязбиральний комплекс тощо. Використання цих способів приносить свої позитивні плоди.
З тваринництвом розпрощалися ще в 2002 року. Після того, як не змогли врятувати корів від туберкульозу. Відновити ж більш ніж чотирьохтисячне поголів’я тоді не було коштів – господарство записало до свого пасиву 1 мільйон збитків. Та й хороші тваринники розчинилися в пошуках кращого життя. Згодом під ніж пустили і трьохтисячне поголів’я свиней.

– Звання Героя України, ім’я – якось допомагають вирішувати питання на Вашу користь?

– Нині на регалії рідко хто дивиться. Навпаки, багато хто норовить обдурити, нажитися за рахунок інших… Тому треба досконало володіти ситуацією, в якій варишся, знати ринок, продавців, покупців, пильнувати. Самому за всім устежити неможливо, благо, в мене працюють професіонали, яким я довіряю.

– Ви були депутатом Верховної Ради СРСР останнього скликання. Чим запам’ятався цей час?

– Це були незабутні для мене два з половиною роки. Як голова колгоспу познайомився з масою цікавих і, головне, корисних для колгоспу та мого виборчого округу людей з Новомосковщини. В основному, з директорами великих підприємств, керівниками промисловими галузями та міністерствами, з якими можна було домовитися про взаємовигідні покупки, бартер, постачання і взагалі про співпрацю. Наприклад, вдалося роздобути дефіцитні тоді газо- та водонапірні труби, сотні тон залізобетону, плит для дорожнього покриття та багато чого іншого. В результаті протягнули 38 км газопроводу з Попасного в Багате, по шляху якого газифікували п’ять сіл. Кожне забезпечили газовими котлами та колонками.
Ми могли собі це дозволити, оскільки за моєї участі в кінці 80-х років в СРСР відбулася мало кому відома революція в прийманні хліба. За врожай держава з колгоспами розраховувалася інвалютними рублями. А вартість одного такого інвалютного рубчика на аукціоні коливалася від 21 до 32 і навіть 40 «дерев’яних» рублів, завдяки чому тоді багато господарств поправили свою економіку. Наприклад, на рахунку нашого колгоспу «Дружба» було до 15 мільйонів рублів. На щастя, в результаті тодішньої грошової реформи ці мільйони не згоріли, ми встигли купити трактори, комбайни та іншу техніку, деяка нам прослужила до останнього часу.

– З ким із вищого керівництва Союзу траплялося зустрічатися?

– Майже з усіма першими особами, включаючи, Горбачова, Рижкова, Лук’янова. Не лише зустрічався, але не раз розмовляв, сперечався, доводив, а потім дружньо обіймалися. Особливо мені подобався як фахівець і людина голова Ради Міністрів Микола Рижков. Завдяки його підтримці та за моєї з депутатом із Дніпропетровська Миколою Бабченком наполегливості було прийнято історичний закон, який діяв до останнього – про зниження пенсійного віку працівникам сільського господарства до 50 років жінкам і 55 – чоловікам. Ми давно наполягали на розгляді цього законопроекту, але його постійно гальмували. А тут трапилася нагода, неждано-негадано почали розглядати такий само закон, що стосувався… стюардес. І тут, за підтримки Рижкова, вклинюємося ми, мовляв, працю стюардес держава оцінює належним чином і їм надається ранній вихід на пенсію, а у хлібороба чи доярки праця, отже, легша?.. І цей докір з трибуни найвищого законодавчого органу СРСР пролунав на всю країну. Крити було нічим – пенсійний вік понизили і стюардесам, і колгоспникам. У цьому, напевно, моя найбільша заслуга депутатства у Верховній Раді СРСР.

– Розкажіть про свою сім’ю.

– Дружина, Людмила Яківна, в грудні відзначить 80-річчя. На жаль, хвора артрозом і далі кухні не виходить. Маємо дві онучки, онука та п’ятеро правнуків.
Донька пішла по моїх стопах, закінчила сільгоспінститут і працювала в сусідньому колгоспі. Потім переїхала до нас, у Багате. Її син закінчує також сільгосп, а дочка стала лікарем.
Син був військовим, пішов у відставку в званні підполковника. Помер сім років тому, йому було всього 44 роки. З його дружиною та донькою, з якими ми ще більше зріднилися, їздимо до них в Одесу. І вони по можливості до нас залюбки приїжджають.

– Що полюбляєте з домашньої кухні?

– На сніданок обов’язково суп. Люблю з галушками, з квасолею, гречкою, вівсянкою. Але найулюбленіший – гороховий. В обід, як правило, борщ і другу страву у вигляді якоїсь каші чи макаронів. Ще люблю курчат табака з власних курочок. Так, вирощування курей і бройлерів стало моїм, як зараз кажуть, хобі. Всю зиму вони несуться, ну і дієтичним м’ясом родину забезпечують. Сам того не очікуючи, вирощуванням курей заразив чоловіків доньки та онуки.

– Ви розміняли дев’ятий десяток, а виглядаєте – ну, ніколи не даси…

– Зарядки вранці не роблю – нема коли – дім, сад, город, кури. Нічим особливим не харчуюся. Тільки зовсім не їм картоплі та свинини, від яких у мене підвищуються цукор і тиск. Не п’ю самогон – з молодості організм відкидає. Сало? – я ж українець, а як же без нього, але потроху й не часто. Словом, не дочекаєтеся, відпочивати поки не збираюся!

Євген ЄВТУШЕНКО

Немає коментарів

Залишити коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *